Зі своїм чоловіком я розійшлась ще коли мені й 45 не було. Через декілька років його не стало.
Зараз мені вже 59. Ніби не стара, але вже й не молода. У 53 я подалась на заробітки в Італію. Хотіла дітям помогти, щоб вони на ногах міцно стояли.
Хотіла допомогти дітям.
Я маю двох синів. Старшому Павлу 27, а молодшому Ігорку 22 роки. Вони не спілкувались від слова взагалі. Якби я не намагалась змінити ситуацію, нічого не виходило.
Нещодавно мене звільнили з роботи, скорочували персонал. Це я вже 6 рік там працювала. Та робити нічого, потрібно повертатись на Батьківщину.
Назбирала по 15 тисяч доларів кожному сину. Різниці не робила, не хотіла, щоб вони ще більше ворогували.
Ігор казав, що грошей не братиме, він і так мав непогану роботу. Та я відмови не приймала, ще раніше вислала кошти кур’єром обидвом синам.
Та з Павлом я домовилась по іншому – він отримує 30 тисяч доларів, але з умовою, що я житиму в нього. Бо власної нерухомості у мене не було.
І от я приїжджаю під його дім, заходжу, а там квартира-студія з новим ремонтом. На стіні дорогезна плазма. У мало серце не стало.
Я стільки років трудилась, старалась, а він так бездумно витратив гроші.
– А т наскільки до мене? Коли назад в Італію? – поцікавився син.
– Та вже не поїду назад, там немає більше роботи.
Павло вручив мені 1000 доларів і сказав і ти, куди я хочу. Тут місця для спільного проживання з ним немає. Я жінка горда. Сказали – я пішла. Поїхала у село, туди де жив мій молодший син. Він мене з радістю назад прийняв.
І грошей моїх не витратив. Ні копієчки. Сказав, як мені потрібно, щоб я брала.
На старшого сина я дуже образилась, і не знаю навіть чи спілкуватимусь з ним і надалі.
А як ви думаєте, варто жінці спілкуватись з сином?
