Моя донька вже тривалий час живе і працює в Америці. США – це країна мрій багатьох людей. Здається, ніби саме там по-справжньому вирує життя. Я теж так думала, коли збиралася до донечки в гості. Нещодавно вона народила дитину, тому я дуже хотіла побачити малюка та й переконатися в тому, що мої рідні живуть щасливо, попри те, що перебувають так далеко від рідних країв. З України я прилетіла спочатку до Нью-Йорка, а вже звідти – до Атланти. Я трохи хвилювалася, бо нещодавно в Україні транслювали новини про масові розгроми в Атланті. Картина була просто жахливою, але я заспокоювала себе думкою про те, що все це вигадка. У цивілізованій Америці бути такого просто не може!
Але вартувало мені прилетіти в Атланту, як усі мої сподівання було зруйновано вщент. 10 днів життя у цьому місті нагадали мені страшний сон. Чому так?
Виявилося, що новини про масові погроми, розбиті вітрини, мільйони збитків від крадіжок товарів – не вигадки репортерів, які прагнуть сенсацій, а сувора реальність, з якою стикається кожен, хто навідується хоча б раз у США.
Крім того, країна зараз переживає час кризи, що відбивається на місцевій інфраструктурі. Будівлі зруйновані, складається таке враження, ніби містом нещодавно пронісся тайфун з шаленою силою. Однак владу це зовсім не хвилює. Тотально не вистачає коштів на покращення умов проживання громадян. Якщо район, в якому проживає моя донька ще можна назвати престижним, то той, який знаходиться зовсім поруч – більше нагадує одну суцільну руїну. Хоча люди платять немалі кошти, аби мати можливість жити в таких неприпустимих умовах. Деякі суми сягали двох тисяч доларів на місяць!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
В штаті Джорджія потрібно бути дуже обачними, знати, в які райони краще без особливої нагоди не навідуватися зовсім. Там на вас може чекати неприємна зустріч з озброєними підлітками. Від них можна чекати чого завгодно. Така інформація не просто неприємно дивує, а лякає, бо поліція ніяк не реагує на численні випадки, в яких від рук цих “дітлахів” постраждали невинні люди. До речі, не варто вірити в те, що ця проблема існує тільки в межах одного штату. Хто сказав, що агресивні підлітки не захочуть потрапити в пристойні райони і там встановити свої правила?
Куди дивляться місцеві соціальні служби? Я не розумію. В Україні малих зловмисників давно б уже поставили на облік і хоча б спробували контролювати.
Єдине, що може потішити ваше око в Атланті – це прекрасна флора. На кожному кроці ростуть неймовірні квіти та фрукти. Увесь штат місцеві лагідно називають “персиковою долиною”. Все завдяки сприятливим кліматичним умовам, якими штат славиться на всю Америку.
Після побаченого усі свої сили поклала на те, аби вмовити доньку переїхати до Вашингтона. Тут, звісно, спокійніше, але моє ставлення до еміграції залишається надалі негативним.
Чи змогли б ви переїхати до іншої країни?
Що це була б за країна?
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
