У нашому університеті на моїй кафедрі є один чудовий викладач. Йому трохи за п’ятдесят, він має великий викладацький досвід та особливий підхід до своєї діяльності.
Коли я прийшла туди на роботу, то мені з самого початку радили рівнятися на Семена Вікторовича. Я вирішила не нехтувати цими настановами, тому одразу почала придивлятися до свого колеги. З усіма незрозумілими питаннями чи труднощами я також завжди зверталася до нього.
Семен Вікторович ніколи не відмовляв у допомозі ні мені, ні іншим викладачам. Він завжди ділився своїм досвідом, давав цінні поради і був нашим наставником.
Мені здавалося, що такі люди є зразковими у всіх сферах життєдіяльності. У мене не виникало сумнівів в тому, що Семен Вікторович порядний чоловік, зразковий сім’янин і в міру суворий викладач.
Того дня я затрималася в архіві допізна. Попередити колег я забула, тому надії на те, що я зможу забрати речі з кафедри практично не було. Адже зазвичай той, хто останній йде додому закриває за собою двері. На мій подив, там було відчинено.
Я поглянула на годинник: доходила 10 вечора. Дивно. Я заглянула всередину і побачила жахливу картину: Семен Вікторович був зі своєю студенткою. Ця дівчина вчилася на відмінно і писала у нього дипломну роботу. Проте зараз вони були дуже далеко від навчального процесу. Мені стало неприємно, як мінімум від думки про те, що між ними різниця в тридцять років. Про свої речі я миттю забула і швидко втекла геть.
Зараз я не знаю, що мені робити. Мій світ буквально перевернувся. Адже Віктор Семенович був не тим, ким я його вважала. Звичайно, він має право робити зі своїм життям все, що йому заманеться. Однак як мені тепер на нього дивитися? Адже я постійно думаю про його сім’ю, про студентів і колег, які досі хочуть рівнятися на цього викладача.
А що б ви вчинили на місці автора?
