Софія народилася у страшні буремні часи, коли влада репресувала усіх, хто любив свою працю та Батьківщину.
Серед таких був і її батько, якого очорнили клеймом – ворог свого народу і вбили.
Мама дівчинки втікала куди тільки могла, аби врятувати себе та свою донечку.
Софійка, бувши дитиною, ніяк не могла зрозуміти, чому так ненавиділи її та її тата, який постійно допомагав тим, хто цього потребував.
Так, у нього була своя справа: хліб завод, тому він постійно пахнув свіжим борошном та випічкою, а руки його були шершаві та важкі.
Згодом, мама дівчинки померла, бо не могла терпіти цькувань, а Софійку забрали у притулок для сиріт.
Тут, Софійка росла і навіть потоваришувала з іншими дітками.
Все одно, щоночі їй снилися батьки, її будиночок у селі, їхній сад, де була пасіка та бджоли трудівниці. Усе там було рідним, усе там було теплим.
Дівчинка росла дуже привітною, а ще вона тут закохалася один раз і на усе життя.
Це був дуже хороший хлопець, у якого постійно не сходила усмішка з обличчя, а ще він дуже любив працювати. Мабуть, цим він нагадував Софії про батька, тому привернув дівочу увагу і приворожило серденько.
Разом вони навчалися, а потім одружилися, народили дитинку.
Все у них було прекрасно, а ще й зарплатня у Василя була гідною, бо працював виконробом на будові.
А як він любив свого сина – словами не можливо описати.
Обірвалося життя – трагічно. Василь впав, а ще й на додачу за ним мішок цементу.
Ясна річ, Софію, наче підмінили. Вона зовсім не посміхалася, а клекіт її синочка не тішив її душу так, як раніше.
Дівчина не хотіла жити там, де промайнуло, як один день її життя з Василем, тому переїхала у село, де родичка залишила їй у спадок майно. Так, воно не було розкішним, але вона ніколи і не звикала до них.
Працювала Софія дояркою в колгоспі, мала своє господарство, але дуже втомлювалася і швидко змарніла.
Сусіди постійно сватали до неї одного вдівця, який теж жив вже дуже довго сам, а чоловік він був хороший просто замкнутий.
Та жінка говорила, що житиме тільки для сина, а інших чоловіків взагалі не підпускатиме до себе.
А син, дійсно ріс у щасті. Мав усе, що було потрібно, навіть у музичну школу ходив, вправно грав на баяні. Мав він і гарний одяг, бо домовлялася зі знайомими, аби все найкраще за великі гроші відкладали їй. Вважала Софія, що на старості син віддячить їй за це все.
Навіть перші джинси у райцентрі – були саме у Віталика. Ох і розкіш, а як цьому тішилася Софія.
Усі говорили у селі, що надто сильно любить жінка свого сина, що не буде з нього толку, бо ніколи сам не заробляв і копійки на своє життя.
Хотіла Софія, аби її син після школи пішов у місто, навчатися в університеті, але підвів хлопець, не вистачило йому знань, тому забрали легеня в армію, хоч і мати давала хабарі.
За хабарі відправили хлопця не далеко від дому, хоч тому була рада вона і там виконувала усі забаганки сина, який постійно випрошував грошей, чогось смачненького.
Минуло два роки, як один день і Віталик повернувся до дому уже дорослим парубком. Мав гарні фізичні дані, та на вроду – дуже гарним.
На жаль, він не виправдовував сподівань Софії, не хотів працювати. Знав лише, як гуляти з ночі до ранку і з друзями випивати.
Уже декілька разів мати помічала, як для Віталика поштар давав листи, а той їх шматував і палив.
– Синку, чому ти так нервово їх спалюєш? – запитала Софія.
– Тобі що до того? – закричав Віталій.
Минуло всього декілька днів, а Віталій вже збирався у місо, бо тут він не мав чим займатися, просив у матері грошей для початків.
Софія слізно благала сина, аби він не їхав, аби залишився з матір’ю, яка все життя старалася для нього, а зараз їй що робити без нього?
Та все одно, він поїхав і більше не повертався. Тільки, правда, один раз написав до матері, повідомив, що все у нього зараз добре, а у село навіть не думає повертатися.
Як же погано на душі було Софії. Вона почувалася такою самотньою, нікому не потрібною…
Через ті обставини, вона і захворіла. Потрапила у лікарню.
Нікому було провідувати жінку, добре, що хоч молода санітарка Валентина, завжди люб’язно говорила з нею, допомагала усім чим тільки могла.
Якось, увечері, Валя та Софія почали говорити про життя. Валентина зізналася, що дуже рано завагітніла, але батьки не сварили її. Навпаки, підтримали, зараз теж допомагають. Так і живуть: вона, син, та її батьки.
– А це мій синочок, правда, красень? – показала Софії фото.
Старша жінка ледь не знепритомніла, коли подивилася на фото.
– Що трапилося? Вам знову зле? – почала бідкатися Валя.
– Скажи, хто батько твоєї дитини?
Валентина не дуже хотіла розповідати, але крізь сльози наважилася:
– Молодий солдатик мені голову запаморочив, а я повірила та довірилася йому. Його Віталієм звуть. Такий вже красень. До речі, син на нього дуже схожий. Раніше, я дуже злилася на нього, але зараз щаслива, що маю такого гарно синочка. Я писала йому листи, а відповіді так і не отримувала.
Софія гірко заплакала там міцно-міцно обняла Валентину.
Тільки після того, як вона прийшла у себе змогла розповісти:
– Валентинко, той Віталик… Він мій син. Я завжди мріяла про невістку, про внуків, але він поїхав від мене і навіть не дає знати про себе. Я дуже сподіваюся, що ти дозволиш мені бачитися з внуком та допомагати вам усім, чим тільки зможу!
А як ви вважаєте: правильно зробила Софія, що зізналася Валентині?
