Оля з Володею одружені уже 15 років.
Коли вони одружувались, то міцно стояли на ногах. Матеріальних проблем у них не було, спотикатись почали, коли з’явилась Юлічка, їхня донечка.
Юлю турбував животик. В Олі через це постійний недосип, втомленість. Добре, хоч інколи її мама Катерина приїжджала допомагати.
Вона жила за 40 кілометрів від доньки, а не могла її кинути, коли потрібна допомога.
А от Віталія Степанівна, хоч і жила за дві зупинки від квартири невістки на поміч не спішила.
– Ти мені чужа людина. А я не зобов’язана чужим допомагати! – казала свекруха.
Коли Юлі стукнула 2 рочки, все стало більш менш спокійно, її віддали в дитсадок, а Оля вийшла на роботу.
Та через пів року вона знову завагітніла.
Її мама сказала, що їй необхідно переїхати кудись ближче, бо кататись маршруткою туди сюди по годині вона вже не мала сил.
Віталія Степанівна віднеслась до цієї новини нейтрально.
– Ваші діти – ваші проблеми. Робіть собі, що хочете.
До внуків вона не приходила часто. Лиш на свята. Принесла якусь іграшку, поставила на стіл і все. Ні поносити на руках, ні погратись, ні поговорити.
Та то з бабцею Катею діти були дуже близькі. Вона жила неподалік них. Переїхала все-таки ближче. Водила в школу, приводила, годувала, робила з ними уроки.
Якось у Катерини стався інсульт. Її забрали в лікарню. Оля відразу туди. Після нього відійти не так просто, за мамою доглядати доведеться. З роботи дівчина звільнилась, бо довгострокову відпустку ніхто їй не дасть.
Поки мама була в лікарні, Оля просила, аби свекруха дітей зі школи приводила додому.
– Олю, це твої діти, от про них і піклуйся. А якщо ніколи, то найми няньку.
Згодом Оля забрала маму жити до себе в квартиру. Діти нічого навіть не сказали, коли їм довелось в одну кімнату з’їхатись. Другу дитячу віддали бабці без вагань.
Оля всіма силами намагалась не обтяжувати чоловіка маминою хворобою, сама за нею доглядала.
Аде вона стільки для них зробила, так допомагала постійно. За рік поставила її ноги. Бабця Катерина могла ходити, щоправда, з паличкою, зате сама.
На попередню роботу влаштуватись Оля не змогла. Вона в редакції працювала, та її місце уже було зайняте. Тоді то вона і вирішила працювати з дому. Зарплата, звісно, меншою була. Але у неї більше вільного часу з’явилось. Та й під наглядом були б і діти, і мама.
Через декілька місяців з Віталією Степанівною стався неприємний випадок. Вона ходила на танці і випадково там зламала ногу, неправильно її поставила. Гіпс, постільний режим.
Оля часто приїжджала до лікарні, привозила продукти, бульйончики і зразу додому. Там же робота і діти.
Після виписки свекрухи, Володя відвіз її до квартири.
– Володю, а хто за мною приглядати буде? Мені ж вставати не можна.
– Сьогодні я переночую в тебе, а завтра доглядальниця прийде.
– А Оля що не може зі мною посидіти? І так сидить вдома! А так ще гроші плати абикому!
– Воне не сидить вдома, а працює. А ще діти, не забувай. Теж на ній.
– Так, але на свою маму вона час знайшла, а на мене їй тяжко його виділити?
– Важко, не важко. Але ти сама їй колись говорила, що ви чужі люди і не зобов’язані один одному допомагати. Я, як твій син, допоможу чим можу, та Олю заставляти не буду. Їй і так важко.
Володя пішов стелити собі на дивані, а маму заніс на ліжко у спальню.
Оля взяла додаткову роботу, щоб мати змогу оплачувати доглядальницю для свекрухи. Сама сидіти з нею відмовилась. Чужі, значить чужі.
Віталія Степанівна, так і не зрозуміла, чому невістка так з нею вчинила. Тримала образу на дівчину ще дуже довго..
А ви, на місці Олі допомагали б свекрусі?
