Наталя наважилася всиновити дитину. З чоловіком вони успішно розлучилися, бо він знайшов собі кращий варіант. Бажання створювати нову сім’ю не було, а от стати мамою жінка мріяла давно.
Усі документи Наталя швидко підготувала, тому залишалося лише знайти того самого сина, який стане частинкою її життя.
Жінка не хотіла брати немовля, бо розуміла, що не зможе забезпечити йому належний догляд. Та й як їй справитися у 38 років з підгузками, сльозами і недоспаними ночами? Ідеальним варіантом був малюк від трьох до п’яти років. Саме за таким вона поїхала в дитячий будинок.
Трамвай вирушив зі станції і відправився на зустріч Наталиному щастю. Майбутня матір замріяно сиділа і дивилася у вікно, не помічаючи того, що відбувається навколо. Усі її думки були про те, що вона зовсім скоро побачить свого сина. Хвилювання ставало дедалі більшим.
Через кілька хвилин жінка вийшла на зупинці “Дитбудинок”. Вона зайшла всередину непримітної будівлі і попросила охоронця провести її в кабінет директриси. Там її зустрічала літня дама, яка виглядала доволі недоглянутою. Проте було очевидно, що вона давно працює на цій посаді і цілком нею задоволена.
Без зайвих прелюдій директриса сказала:
– Ходімо вибирати малюка. Спочатку завітаємо в молодшу групу. Діти зараз в ігровій, тому нам також туди.
Вони разом пішли довгим коридором до потрібних дверей. За мить Наталя потрапила в кімнату, де було з два десятки дітлахів. Усі гуртом кинулися обіймати жінок.
– Це моя мама! – почали гукати одні.
– Ні, вона по мене прийшла! – говорили інші.
– Виберіть мене! – просив хтось з малюків.
Директриса за звичкою почала гладити й обіймати дітей, а Наталя розгублено кліпала очима. Як тут можна обрати? Вони всі потребують батьківської любові. Навіть той самотній хлопчик, який залишився біля вікна. Він не побіг разом з усіма, а здалеку слідкував за тим. що відбувається. Чомусь жінці захотілося підійти саме до нього.
Хлопчик виглядав зовсім не так, як раніше уявляла собі Наталя. У нього було світле волосся, широкий ніс, трохи косі очі незрозумілого кольору.
– Ви мене все одно не виберете, – одразу заявив він, ніби підтверджуючи усі думки жінки.
Хоча в очах дитини було помітно, що він відчайдушно хоче помилятися.
– З чого ти це взяв? – запитала Наталя.
– Бо у мене з носа постійно течуть соплі, а ще я часто хворію…І взагалі у мене є молодша сестра. Без неї я нікуди не піду. Її Нелею звати, а я – Вітя.
Після цих слів хлопець зашморгав носом. Мабуть, хвилювання й напруга далися в знаки.
Наталя одразу зрозуміла, що її життя буде неповноцінним без сопливого Віті і його крихітної сестри Нелі…
А як ви ставитеся до дітей із дитячих будинків?
