— Ну, зятю, оце ти нас “відпочити” відправив? — Наталія Василівна ще з автобуса не зійшла, а вже кричала на весь вокзал. — Дешевий готель, обслуговування ніяке, кондиціонер гуде, басейн смердить хлоркою. Ти що, грошей пожалів?
Я стояв біля машини та хотів з сорому крізь землю провалитися.
Теща поставила валізу просто в калюжу і далі своє:
— Я думала, хоч сусідкам буде що розказати. А після такої поїздки мені нерви лікувати треба. Тиск піднявся, ноги натерла, спати не могла!
Я подивився на неї і сказав:
— Раз вам так погано було, то далі самі собі все організовуйте. Хоч куди їдьте. Без мене.
І сів у машину. Марина з дітьми сіли теж. Тещу з валізою я залишив на вокзалі.
До цього все тягнулося давно. Після того як закрився завод, де працювала теща, то ми з Мариною почали їй допомагати. Я платив комуналку, щотижня завозили пакети з продуктами: крупи, масло, яйця, м’ясо, чай.
Спочатку вона дякувала:
— Ой, дітки, без вас би пропала. Який ти в мене золотий зять!
А потім пішло інше. То їй гроші на чоботи, то на сукню, то на ліки, але чеків ніколи нема. То знову “позичте до пенсії”, хоча до пенсії ще пів місяця.
Я якось відкрив наш ящик з квитанціями. Там лежали чеки за пані Наталі комуналку за 3 місяці, все оплачено з моєї картки. А в нас у дітей шпалери в кімнаті вже відходили, ремонт відкладали.
Сказав Марині:
— Ми не благодійний фонд. Треба вже якось менше це все тягнути.
Марина одразу стала дибки:
— Раз тобі шкода грошей на мою маму, я сама буду їй давати!
Ну і стала. Тільки “сама” — це з нашого спільного бюджету. Перед Новим роком хотіли синам зробити ремонт. Уже й фарбу приглянули, і ламінат. Але в тещі раптом “безнадійно” зламався холодильник.
Ми купили новий. Привезли, занесли, підключили. Вона постояла, послухала і каже:
— Гуде. І колір якийсь не такий. До кухні не пасує.
Я тоді ледь не розсміявся від злості:
— То, може, назад забрати?
— Та вже хай стоїть, — каже. — Але могли б і кращий взяти.
На Великдень була нова історія. Марина дала їй гроші на одяг. Теща потім сиділа в нас на кухні, пила чай і бурчала:
— За такі гроші хіба ганчірку купиш? В церкву ж треба нормально вдягнутися.
Я дивлюся — в неї на стільці новий пакет з магазину, а з нього стирчить ще одна кофта. Тобто гроші були. Просто все мало.
Потім я вирішив зробити сім’ї подарунок – купив Марині та дітям поїздку в Болгарію. Квитки, готель, басейн, харчування – все сам купував. Діти школу добре закінчили, хотів їх порадувати.
І теща тут-як-тут:
— А я що, гірша? Я теж хочу на море. Я ж ніколи ніде не була!
Я стиснув зуби і докупив ще один квиток. Думав, може хоч цього разу буде нормально.
На жаль, не було. Уже в перший вечір дзвінок по скайпу:
– Тут спека страшна, у мене тиск.
На другий день “Басейн смердить хлоркою, в мене все чухається!”
На третій: “Кондиціонер гуде, я не сплю!”
На четвертий: “Ноги натерла, мені погано!”
Я слухав це щовечора. Хоча вибрав найдорожчий готель, де все з новим ремонтом, де сніданок-обід-вечеря найсмачніші страви, обслуговування на висоті. Однак, тещі не міг ніяк догодити.
Крапка була на вокзалі. Після її крику я просто поїхав. Дорогою Марина мовчала. Діти теж.
Уже вдома молодший син тихо спитав:
— Тату, а бабуся завжди всім незадоволена?
Я нічого не відповів. Пішов на кухню, відкрив холодильник, дістав воду.
Увечері теща подзвонила Марині. Я чув усе з кімнати.
— Твій чоловік мене кинув на вокзалі! З валізою! Це нормально?
Марина теж уже не витримала:
— Мамо, тобі купили поїздку, тебе взяли з собою, а ти весь час тільки ниєш. Скільки можна?
Теща ще щось кричала про повагу, про тиск, про “невдячного зятя”. Марина скинула дзвінок.
Я мовчки дістав з шухляди всі квитанції, чеки за комуналку, гарантійку на холодильник. Поклав перед Мариною на стіл.
І сказав:
— Все. Більше ні копійки. Ні на сукні, ні на море, ні на холодильники. Хоч ображається, хоч ні.
Марина нічого не сказала. А я заблокував номер тещі.
