Молоді пари не завжди можуть впоратися зі всіма труднощами, які чекають на них в дорослому самостійному житті. Саме тому їм часто доводиться шукати розраду, підтримку і допомогу у своїх рідних. Це велике щастя, якщо батьки готові поставити на ноги своїх навіть дорослих дітей.
“Хочу розповісти вам про нашу сімейну ситуацію, адже, на мою думку, мої свекри поводяться дуже дивно. Батьки чоловіка заможні люди, але вони не хочуть допомагати синові, мовляв, Антон повинен всього досягти самостійно.
Можливо, це б не викликало в мене стільки запитань і обурення, якби вони також здобули все самі. Проте на старті вони також мали непогану допомогу у вигляді сімейного спадку. Не спорю, що мені вони нічого не винні. І похвально, що вони хочуть виховати відповідального сина. Проте внуків могли б і пожаліти.
У нас з чоловіком троє дітей. Ми разом живемо на орендованій квартирі. І це зовсім не легко переїжджати з одного місця на інше. А наша зарплатня йде на оплату винайманого житла, комуналку, їжу та одяг. Заощаджувати дуже важко. А щоб назбирати якусь значну суму потрібно кілька років.
Натомість у свекрів є дві квартири. Там зараз ніхто не живе. Чужих людей вони бояться туди впускати, адже переживають за свій дорогий ремонт. Очевидно він їм навіть важливіший, ніж рідний син та онуки.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Коли я одного разу натякнула свекрусі на те, що ми були б раді мати власний куточок, то у відповідь почула докори, мовляв, нічого було так рано одружуватися і дітей народжувати. Спочатку потрібно думати про кар’єру та матеріальне забезпечення, а тоді про сім’ю.
Виходить, що ми самі винні у всіх своїх негараздах. Хоча я не знаю, коли б я мала народжувати дітей, якщо перший малюк у нас з’явився лише у 28 років.
На жаль, мої батьки нічим не можуть нам допомогти. Вони самі живуть в селі і ледве зводять кінці з кінцями. А свекрам ніби байдуже на ті умови, в яких доводиться виживати їхнім онукам.
Мені не хочеться псувати стосунки з батьками чоловіка. Проте я не розумію, на що вони розраховують? Жити у трьох квартирах одночасно також не будуть. А на старості літ захочуть, щоб ми з Антоном їм допомагали. Але хіба буде в мене бажання це робити?” – розповідає Олександра.
Грошові питання завжди стають на шляху взаєморозуміння в сім’ї. Ситуації бувають різними, тому не дивно, якщо батьки не можуть допомогти своїм дітям. Більше питань виникає, коли можуть, але не хочуть.
А на вашу думку, чи повинна невістка чекати допомоги від свекрів?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
