По сусідству живе самотня бабуся. Хоча у неї є діти та онуки, але в них немає часу на стареньку. Інколи вони дзвонять, щоб переконатися в тому, що вона ще жива. Раніше бабуся часто сама намагалася ініціювати спілкування, але згодом їй це надоїло. Навіщо комусь нав’язуватися?
Та нещодавно життя старенької змінилося. Вона зустріла дідуся, з яким більше не згадувала ні про погане самопочуття, ні про байдужість рідних. Одним словом, кохання зробило своє діло.
Новий чоловік виявився справжнім джентельменом. Він познайомив свою обраницю з сім’єю, водив її на прогулянку в парк і на спільний перегляд фільму в кіно. Діти дідуся були уважнішими до бабусі, ніж її власні.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Раптом родичі зрозуміли, що від старенької давно не чути ні слуху ні духу. Оскільки в неї не було мобільного телефону, то вони намагалися додзвонитися на домашній. Та ніхто не підносив трубку. Це було дивним, адже раніше бабуся нікуди з дому не виходила.
Того дня стара жінка була на традиційній прогулянці парком, а потім її запросили на вечерю. Тож додому вона повернулася близько 9 вечора. Під під’їздом вона побачила поліцію та швидку. Виявилося, що її діти викликали усі можливі служби, бо думали, що бабуся померла.
Раніше старенька ніколи не підвищувала голос, але цього разу не втрималася:
– От ви невдячні! Вже поховати мене вирішили! Наступного разу спочатку переконайтеся, що я померла, а тоді викликайте швидку! І про заповіт вже, мабуть, розмріялися?
Далі розлючена старенька ще більше шокувала дітей заявою про те, що нерухомість оформила на чужих людей.
– Доню, доню, – сказала мені бабуся. – На старості літ мені жити захотілося. Чужі діти подарували більше любові, турботи і тепла, ніж рідні. Тепер я розумію, що щастя – це тоді, коли тобі хочеться щоранку прокидатися. Раніше я в молитвах просила Бога про смерть, а він зробив мені набагато цінніший подарунок.
А які у вас думки з цього приводу?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
