Дай-но руку твою

Анна зайшла в кімнату дітей, поправила ковдру у молодшого сина, прибрала з ліжка телефон старшого:

– Знову листувався з Оленою. Ну, що з ним робити?

Випускний клас, а у нього – любов, задружіться з дівчинкою, закинув підручники. Треба Віктору сказати. Нехай поговорить з ним.

Вона постояла, дивлячись на синів.

– Як швидко летить час!

А чи давно дитячий сміх був для неї лише мрією …

– Іди, іди звідси! Нічого шлятися по дворах! І звідки тебе тільки занесло в наші краї. Йди з Богом! – почула Ганна голос сусідки.

– Знову циганка жебракує, – вирішила жінка.

Уже кілька днів по селу бродила циганка. Звідки і коли саме вона з’явилася в селі, ніхто не знав. Анна ще не бачила її, але люди говорили, що ходить по дворах, ворожить за їжу та грошики. А страшна! Не дай, Господи! У двір її не пускали і гнали звідусіль, де б вона не з’явилася. Позначався страх і недовіру до циганського племені, вкрадуть, обдурять і не помітиш, а може і сам віддаси, та не по своїй волі.

– І що їй треба в нашому селі? Йшла би вже звідси, а то чого доброго, ще й поб’ють.

І ніби на підтвердження її думок почувся собачий гавкіт, крики і якась метушня. Не витримавши, Анна вийшла на вулицю. Натовп підлітків оточила стару циганку і нацьковувала на неї собаку. Стара безпорадно озиралася, відмахуючись від пса, і щось кричала. Анна розігнала пацанів і пригрозила:

– Та хіба ж можна на людину з собакою! Ось я вам! Все розповім батькам! Та ще дільничному скаргу напишу.

Циганка ледве трималася на ногах. Анна підтримала її і завела в свій двір. Посадивши на лавку в альтанці, подала кружку води. Бабі можна було дати років 80. Худа, з різкими зморшками обличчя, сиве волосся заправлені під косинку, а кофточка і неосяжних розмірів квітчаста спідниця були зовсім вицвілими, старенькими, але чистими. Через плече висіла така ж стара полотняна сумка з дірками.

– А говорили, страшна, – промайнуло в голові.

Анна намочила рушник і подала циганці, поставила на стіл тарілку з наваристим борщем, дістала з печі кашу, налила стакан молока.

– Поїжте. Дісталося Вам сьогодні.

Поки стара мовчки їла, жінка зібрала пакет з продуктами: булку хліба, печиво з цукерками, пляшку молока. Поруч поклала сто рублів.

– Дай-но руку твою, – несподівано сказала стара.

– Не треба мені гадати, не вірю я в це, – відмахнулася Анна.

– Бачу, що душа у тебе світла, добра тобі хочу. Не бійся, дай руку.

Анна простягнула руку. Циганка уважно подивилася на долоню, раптово насупилася і, діставши з кишені спідниці огризок червоного олівця, почала щось шепотіти і зосереджено креслити лінію, з’єднуючи два відрізки. Потім акуратно прибрала олівець.

– Ну ось, тепер все добре. Руки не сечі і не змивай до 12 ночі, а то біда буде, довго не проживеш. І не переживай, будеш ти матір’ю, – додала вона, дивлячись на оторопілих жінку.

– Як вона дізналася, що у мене немає дітей? – дивувалася Анна, проводжаючи неочікувану гостю.

– Ось тільки помилилася ворожка, які вже діти, лікарі давно хрест на мені поставили.

– Будуть діти, двоє хлопчиків. За молодшого душа весь час хворіти буде.

Розгублена жінка довго дивилася вслід старій, потім одернула себе:

– Так що ж це я, прям гіпноз якийсь, повірила, ну треба ж!

Але змивати лінію, намальовану циганкою, все-таки остереглася.

Скоро ця подія якось забулося, витіснене іншими враженнями і подіями, і стару циганку більше ніхто не згадував. Село жило своїм звичайним життям.

Якось вже до кінця літа, до Анни зайшла сусідка:

– Чула? У Трофімових-то будинок купили. Вчора приїжджав покупець, будинок сподобався, відразу і змовилися. Завтра їдуть до нотаріуса оформляти.

Будинок Трофімових стояв на протилежному боці вулиці, навскоси від будинку Анни.

У селі, як відомо, секретів немає, тому вже через тиждень-другий дозвільні сільські кумасі з’ясували, що будинок купив колишній міський житель, вдівець з двома хлопцями, Віктор Іванович, який відкрив невелику майстерню з ремонту автомашин. Дружина його померла, з якої причини точно з’ясувати не вдалося.

– Кажуть, важко хворіла, – шепотілися одні.

– Ніби як розбилася на машині, – стверджували інші.

Але факт був в наявності. Видавець.

Проходячи повз колишнього будинку Трофімових, Анна частенько тепер бачила на ганку або у дворі хлопчину років 5, худенького, окатого, чимось схожого на наїжаченого горобчика. Їй весь час хотілося приголубити і погодувати його. Може бути тому, що хлопчик намагався сидіти на сонечку, мало бігав, і виглядав якимось самотнім і загубленим.

Одного разу до неї заглянув новий сусід.

Це був високий чоловік середніх років зі спокійним привітним поглядом. Виявилося, його молодшому синові, Максимка, потрібно козяче молоко. Хлопчик важко переніс смерть матері, отримав сильний стрес при аварії і ось уже рік згасав, як ніби хтось вимкнув джерельце, що живить його життєвою енергією. Лікарі і порадили для зміцнення сил і здоров’я попити козяче молоко.

З цієї ж причини відбувся і переїзд в село. Старший син, Данило, в цьому році пішов до другого класу. Вислухавши усе це, Анна попросила, щоб Максим сам приходив до неї. Не хотілося зайвих розмов і пересудів.

Спочатку хлопчик дичавів, взявши молоко, відразу йшов. Потім якось Анна, зайнята проціджуванням молока, попросила його покласти трохи сіна в годівницю кози. І з цього часу Максим почав відтавати. Разом з Анною він чухав козу гребенем, пригощав її вкусняшками, годував кота і виганяв курей з городу.

– Що б я без тебе, Максимка, робила? Нічого б не встигала! Помічник ти мій! – хвалила вона його.

Повертаючись з фельдшерського пункту, де вона працювала, Анна вже здалеку бачила маленьку фігурку який чекав її хлопчика. Став з’являтися і старший, Данила, доводилося допомагати йому з уроками. Якось непомітно хлопці почали ділитися з Ганною своїми дитячими новинами. Одного разу обмовившись, Максимка назвав її мамою. У Анни сльози виступили на очах. Вона вже не уявляла собі життя без цих дітлахів.

Все частіше заходив і Віктор. Жінка відчувала його інтерес, та й, чого гріха таїти, чоловік їй подобався. Уже до Нового року вони розписалися. Анна з усім своїм господарством, козою, котом і курми, переїхала до нього. Діти відразу стали називати її мамою, а молодший так і ходив по п’ятах. Інший раз доводилося брати його з собою на роботу, не хотів залишатися один. Максим ніби боявся, що Анна зникне, і все питав її:

– А ти ж не підеш на небо? Ні? Я не хочу, щоб ти йшла.

– Що ти, синку, та куди ж я від вас піду! – і цілувала стала такою рідною чубатий головку.

Із спогадів Аннушку вирвав чоловік:

– Ти йдеш? – сказав він.

Аннушка накрила діток. Ще раз подивилася на малечу і про себе подумала:

– А таки правду сказала циганка…

А як вам ця історія?

Content Protection by DMCA.com
Загрузка ...

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам:

Adblock
detector