– Де моя скатертина?
– У пранні, – Лідія Іванівна навіть не обернулась. – Та не дивись так. Вона вже як ганчірка була.
Ірина поставила сумку на підлогу.
– Це моя кухня.
– Тепер схожа на кухню, а не на музей пилу.
Сергій лежав у кімнаті й крикнув:
– Іро, ну не починай з порога.
Ірина мовчки зайшла в спальню, відчинила шафу – і завмерла.
– Хто чіпав мої речі?
– Я, – свекруха стала в дверях. – Білизну теж переклала. У тебе там був бардак.
– Ви лазили в моїй білизні?
– Не перебільшуй. Я рятувала квартиру, поки ти будувала кар'єру.
Сергій підвівся на ліктях.
– Мама ж допомогти хотіла.
– Допомогти? – Ірина різко розвернулась. – Викинути мою їжу, перерити мої речі, переставити все в моєму домі?
– Твоєму? – Лідія Іванівна посміхнулась. – А син мій тут хто, квартирант?
На кухні пахло млинцями. Діти їли й мовчали.
Ірина відкрила холодильник.
– Де мій рулет? І салат?
– Салат скис, – спокійно сказала свекруха. – А рулет я собакам віддала.
– Що?
– Нормальну їжу треба готувати дітям і чоловіку, а не цю фітнес-гуму.
Сергій пирхнув, але, побачивши обличчя Ірини, відвів очі.
– Ти ж сам це їси, – тихо сказала вона.
– Ну… не завжди.
– От бачиш, – підхопила Лідія Іванівна. – Чоловік боїться тобі сказати, що вдома їсти нічого. Це я вже скажу. Мати для того й потрібна.
Ірина повільно зачинила холодильник.
– Ви щойно назвали мене поганою дружиною і матір'ю в моєму ж домі.
– Я назвала речі своїми іменами.
– Мамо, годі, – нарешті озвався Сергій, але якось мляво. – Не так жорстко.
– А як? Брехати? – Лідія Іванівна знизала плечима. – Жінка, яка не має часу навіть на дітей, завжди страшенно ображається на правду.
Ірина подивилась на чоловіка.
– Скажи, що це не нормально.
Сергій потер лоб.
– Я скажу, що ви обидві вже задовбали.
– Зручно, – усміхнулась Ірина. – Мама принижує мене, а ти втомився.
– Бо ти з усього робиш трагедію!
– А ти з усього робиш "не лізьте, я в доміку".
Лідія Іванівна сіла за стіл.
– Їжте млинці, поки теплі. Хоч щось корисне в цьому домі буде.
* * *
Через три дні Ірина вийшла з офісу раніше.
– Інно Василівно, я заберу хлопців за пів години. Нікому, крім мене й чоловіка, не віддавайте.
Пауза.
– Їх уже бабуся забрала.
– Яка бабуся?
– Ваша свекруха. Сказала, що ви в курсі. Вона повела їх на прослуховування.
– На що?
– До музичної школи.
Ірина відключилась і одразу набрала Сергія.
– Твоя мати забрала дітей без мого дозволу.
– Заспокойся. Може, вона хотіла як краще.
– Якщо хтось викрадає твоїх дітей "як краще", це вже не турбота.
– Не драматизуй словом "викрадає".
– А яке тобі зручніше? "Самовільно розпорядилась чужими дітьми"?
* * *
Двері гримнули так, що здригнулась вішалка.
Лідія Іванівна зайшла одна. Очі червоні, губи трусяться.
– Де діти? – Ірина кинулась до неї.
– На подвір'ї. На лавці сидять.
– Чому самі?
– Бо я, бачите, "дістала".
Сергій вийшов у коридор.
– Що сталося?
– Те й сталося! – свекруха зірвалась. – Я повела їх на прослуховування, а вони все зіпсували. Сиділи, як два пеньки. Їм кажуть плеснути ритм – вони дивляться. Їм співають ноту – вони мовчать. Сором.
– Вони не хотіли туди йти, – сказала Ірина.
– Діти взагалі нічого не хочуть, крім мультиків і дурні! Їх треба тягнути! А не питати, чи не втомились вони бува.
– Ви назвали їх ледарями? – голос Ірини став тихим.
– Назвала. Бо це правда. І ще сказала, що без самолюбства виростають нікчеми.
– Ви це сказали восьмирічним дітям?
– А коли їм правду казати? Коли в тридцять сядуть вам на шию?
У дверях уже стояли близнюки. Брудні кросівки, заплакані очі.
– Бабусю, ми все чули, – сказав Сашко.
Лідія Іванівна розвернулась.
– І добре, що чули. Хоч раз запам'ятаєте.
– Ми не хотіли туди, – буркнув Олексій. – Це ти хотіла.
– Бо я про вас думаю!
– Ні, – відрізала Ірина. – Ви думаєте про себе. Вам потрібні "талановиті онуки", "правильна невістка" і син, який киває.
– А тобі що потрібно? – свекруха вистрілила поглядом. – Щоб діти були зручні, тихі й не заважали тобі жити своїм життям?
Сергій різко:
– Мамо.
– Що "мамо"? Я неправду кажу? Хто з ними сидить? Я. Хто готує? Я. Хто тягне цю сім'ю, коли ваша пані втомилась? Теж я.
Ірина засміялась. Коротко, сухо.
– Тягнете? Ви вриваєтесь, все ламаєте і називаєте це любов'ю.
– Любов – це робити те, за що тебе потім ненавидять, – кинула Лідія Іванівна. – Бо комусь треба бути дорослим.
На майданчику за відчиненими дверима вже стояла сусідка з пакетом, удавала, що шукає ключі. Знизу хтось повільно підіймався сходами.
Ірина це побачила. І не зупинилась.
– Дорослим? Людина, яка риється в чужих трусах і обзиває дітей нікчемами, у вас "дорослий"?
– А людина, яка народила дітей і скинула їх на бабу, – це хто?
Стало тихо.
Сергій зблід.
– Мамо, замовкни.
– Ні, хай скаже, – Ірина ступила вперед. – Коли я "скинула"? Коли працювала? Коли купувала їм одяг? Коли оплачувала школу, гуртки й цю квартиру разом із твоїм сином, поки він "не ліз у конфлікти"?
Сусідка вже не вдавала нічого. Просто слухала.
Сергій стиснув щелепи.
– Не вплутуй мене.
– Тебе? – Ірина повернулась до нього. – Та це все про тебе. Ти дозволяв їй усе. Бо зручно. Мама варить, мама сидить, мама винна. А ти чистенький.
– Я працюю не менше за тебе!
– Але сміливості в тебе менше за дітей.
Лідія Іванівна зневажливо фиркнула.
– О, почалось. Сильна жінка принижує чоловіка при дітях і сусідах. А потім дивується, що в домі нема поваги.
– Повагу не вибивають вторгненням, – сказала Ірина. – Її не випрошують сльозами і млинцями.
Олексій раптом голосно сказав:
– Ми не хочемо більше з бабусею нікуди ходити.
Лідія Іванівна ніби не почула.
– Сергію, скажи хоч ти. Я для вас усе. А вона з мене чудовисько робить.
Сергій подивився на матір. Потім на дітей. Потім на Ірину.
– Ти справді забрала їх без дозволу?
– Я бабуся, а не чужа з вулиці.
– Це не відповідь.
– Ой, тільки не починай тепер ти. Коли вам треба було, я була не чужа. А як правду сказала – вже монстр.
Сашко витер ніс рукавом.
– Тато, вона сказала, що ми нікчеми.
Сергій заплющив очі на секунду.
– Мамо, вибачся перед дітьми.
Лідія Іванівна випрямилась.
– Перед ким?
– Перед дітьми.
– За що? За те, що вони слабкі й розпещені? Чи за те, що їх мати вчить ображатися замість старатися?
Ірина відчинила двері навстіж.
– Вийдіть.
– Це ти мене виганяєш?
– Так.
– З квартири мого сина?
– З дому моїх дітей.
– Ах, он як.
– Саме так.
Сергій тихо сказав:
– Мамо, йди.
Лідія Іванівна дивилася на нього так, ніби її вдарили.
– Тобто тепер ти чоловік? Коли треба виставити рідну матір?
– Коли треба захистити своїх дітей, – відповів він.
– Пізно прокинувся.
Вона підняла сумку, але не зрушила з місця.
– Добре. Я піду. Живіть як хочете. Без моїх млинців, без моєї допомоги, без мене. Тільки потім не прибіжіть, коли ця "свобода" сяде вам на голову.
Ірина мовчала.
Лідія Іванівна перевела погляд на близнюків.
– І ви запам'ятайте: світ не любить слабких.
– А ми запам'ятаємо інше, – тихо сказав Олексій. – Що ти нас любиш тільки коли ми зручні.
Сусідка різко відвела очі.
Лідія Іванівна сіпнулась, ніби хотіла щось сказати, але в цей момент Сергій забрав у неї з рук запасний ключ.
– Це теж залиш.
Вона подивилась на ключ. Потім на сина.
– Серйозно?
– Серйозно.
Лідія Іванівна поклала ключ на тумбочку.
Помовчала.
Усміхнулась – коротко, страшно спокійно.
– Добре. Тоді завтра я заберу гроші, які давала вам на перший внесок. Раз я тут чужа – будемо чесні до кінця.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
