– Де моя скатертина? – У пранні, – Лідія Іванівна навіть не обернулась. – Та не дивись так. Вона вже як ганчірка була. Ірина поставила сумку на підлогу. – Це моя кухня.

– Де моя скатертина?

– У пранні, – Лідія Іванівна навіть не обернулась. – Та не дивись так. Вона вже як ганчірка була.

Ірина поставила сумку на підлогу.

– Це моя кухня.

– Тепер схожа на кухню, а не на музей пилу.

Сергій лежав у кімнаті й крикнув:

– Іро, ну не починай з порога.

Ірина мовчки зайшла в спальню, відчинила шафу – і завмерла.

– Хто чіпав мої речі?

– Я, – свекруха стала в дверях. – Білизну теж переклала. У тебе там був бардак.

– Ви лазили в моїй білизні?

– Не перебільшуй. Я рятувала квартиру, поки ти будувала кар'єру.

Сергій підвівся на ліктях.

– Мама ж допомогти хотіла.

– Допомогти? – Ірина різко розвернулась. – Викинути мою їжу, перерити мої речі, переставити все в моєму домі?

– Твоєму? – Лідія Іванівна посміхнулась. – А син мій тут хто, квартирант?

На кухні пахло млинцями. Діти їли й мовчали.

Ірина відкрила холодильник.

– Де мій рулет? І салат?

– Салат скис, – спокійно сказала свекруха. – А рулет я собакам віддала.

– Що?

– Нормальну їжу треба готувати дітям і чоловіку, а не цю фітнес-гуму.

Сергій пирхнув, але, побачивши обличчя Ірини, відвів очі.

– Ти ж сам це їси, – тихо сказала вона.

– Ну… не завжди.

– От бачиш, – підхопила Лідія Іванівна. – Чоловік боїться тобі сказати, що вдома їсти нічого. Це я вже скажу. Мати для того й потрібна.

Ірина повільно зачинила холодильник.

– Ви щойно назвали мене поганою дружиною і матір'ю в моєму ж домі.

– Я назвала речі своїми іменами.

– Мамо, годі, – нарешті озвався Сергій, але якось мляво. – Не так жорстко.

– А як? Брехати? – Лідія Іванівна знизала плечима. – Жінка, яка не має часу навіть на дітей, завжди страшенно ображається на правду.

Ірина подивилась на чоловіка.

– Скажи, що це не нормально.

Сергій потер лоб.

– Я скажу, що ви обидві вже задовбали.

– Зручно, – усміхнулась Ірина. – Мама принижує мене, а ти втомився.

– Бо ти з усього робиш трагедію!

– А ти з усього робиш "не лізьте, я в доміку".

Лідія Іванівна сіла за стіл.

– Їжте млинці, поки теплі. Хоч щось корисне в цьому домі буде.

* * *

Через три дні Ірина вийшла з офісу раніше.

– Інно Василівно, я заберу хлопців за пів години. Нікому, крім мене й чоловіка, не віддавайте.

Пауза.

– Їх уже бабуся забрала.

– Яка бабуся?

– Ваша свекруха. Сказала, що ви в курсі. Вона повела їх на прослуховування.

– На що?

– До музичної школи.

Ірина відключилась і одразу набрала Сергія.

– Твоя мати забрала дітей без мого дозволу.

– Заспокойся. Може, вона хотіла як краще.

– Якщо хтось викрадає твоїх дітей "як краще", це вже не турбота.

– Не драматизуй словом "викрадає".

– А яке тобі зручніше? "Самовільно розпорядилась чужими дітьми"?

* * *

Двері гримнули так, що здригнулась вішалка.

Лідія Іванівна зайшла одна. Очі червоні, губи трусяться.

– Де діти? – Ірина кинулась до неї.

– На подвір'ї. На лавці сидять.

– Чому самі?

– Бо я, бачите, "дістала".

Сергій вийшов у коридор.

– Що сталося?

– Те й сталося! – свекруха зірвалась. – Я повела їх на прослуховування, а вони все зіпсували. Сиділи, як два пеньки. Їм кажуть плеснути ритм – вони дивляться. Їм співають ноту – вони мовчать. Сором.

– Вони не хотіли туди йти, – сказала Ірина.

– Діти взагалі нічого не хочуть, крім мультиків і дурні! Їх треба тягнути! А не питати, чи не втомились вони бува.

– Ви назвали їх ледарями? – голос Ірини став тихим.

– Назвала. Бо це правда. І ще сказала, що без самолюбства виростають нікчеми.

– Ви це сказали восьмирічним дітям?

– А коли їм правду казати? Коли в тридцять сядуть вам на шию?

У дверях уже стояли близнюки. Брудні кросівки, заплакані очі.

– Бабусю, ми все чули, – сказав Сашко.

Лідія Іванівна розвернулась.

– І добре, що чули. Хоч раз запам'ятаєте.

– Ми не хотіли туди, – буркнув Олексій. – Це ти хотіла.

– Бо я про вас думаю!

– Ні, – відрізала Ірина. – Ви думаєте про себе. Вам потрібні "талановиті онуки", "правильна невістка" і син, який киває.

– А тобі що потрібно? – свекруха вистрілила поглядом. – Щоб діти були зручні, тихі й не заважали тобі жити своїм життям?

Сергій різко:

– Мамо.

– Що "мамо"? Я неправду кажу? Хто з ними сидить? Я. Хто готує? Я. Хто тягне цю сім'ю, коли ваша пані втомилась? Теж я.

Ірина засміялась. Коротко, сухо.

– Тягнете? Ви вриваєтесь, все ламаєте і називаєте це любов'ю.

– Любов – це робити те, за що тебе потім ненавидять, – кинула Лідія Іванівна. – Бо комусь треба бути дорослим.

На майданчику за відчиненими дверима вже стояла сусідка з пакетом, удавала, що шукає ключі. Знизу хтось повільно підіймався сходами.

Ірина це побачила. І не зупинилась.

– Дорослим? Людина, яка риється в чужих трусах і обзиває дітей нікчемами, у вас "дорослий"?

– А людина, яка народила дітей і скинула їх на бабу, – це хто?

Стало тихо.

Сергій зблід.

– Мамо, замовкни.

– Ні, хай скаже, – Ірина ступила вперед. – Коли я "скинула"? Коли працювала? Коли купувала їм одяг? Коли оплачувала школу, гуртки й цю квартиру разом із твоїм сином, поки він "не ліз у конфлікти"?

Сусідка вже не вдавала нічого. Просто слухала.

Сергій стиснув щелепи.

– Не вплутуй мене.

– Тебе? – Ірина повернулась до нього. – Та це все про тебе. Ти дозволяв їй усе. Бо зручно. Мама варить, мама сидить, мама винна. А ти чистенький.

– Я працюю не менше за тебе!

– Але сміливості в тебе менше за дітей.

Лідія Іванівна зневажливо фиркнула.

– О, почалось. Сильна жінка принижує чоловіка при дітях і сусідах. А потім дивується, що в домі нема поваги.

– Повагу не вибивають вторгненням, – сказала Ірина. – Її не випрошують сльозами і млинцями.

Олексій раптом голосно сказав:

– Ми не хочемо більше з бабусею нікуди ходити.

Лідія Іванівна ніби не почула.

– Сергію, скажи хоч ти. Я для вас усе. А вона з мене чудовисько робить.

Сергій подивився на матір. Потім на дітей. Потім на Ірину.

– Ти справді забрала їх без дозволу?

– Я бабуся, а не чужа з вулиці.

– Це не відповідь.

– Ой, тільки не починай тепер ти. Коли вам треба було, я була не чужа. А як правду сказала – вже монстр.

Сашко витер ніс рукавом.

– Тато, вона сказала, що ми нікчеми.

Сергій заплющив очі на секунду.

– Мамо, вибачся перед дітьми.

Лідія Іванівна випрямилась.

– Перед ким?

– Перед дітьми.

– За що? За те, що вони слабкі й розпещені? Чи за те, що їх мати вчить ображатися замість старатися?

Ірина відчинила двері навстіж.

– Вийдіть.

– Це ти мене виганяєш?

– Так.

– З квартири мого сина?

– З дому моїх дітей.

– Ах, он як.

– Саме так.

Сергій тихо сказав:

– Мамо, йди.

Лідія Іванівна дивилася на нього так, ніби її вдарили.

– Тобто тепер ти чоловік? Коли треба виставити рідну матір?

– Коли треба захистити своїх дітей, – відповів він.

– Пізно прокинувся.

Вона підняла сумку, але не зрушила з місця.

– Добре. Я піду. Живіть як хочете. Без моїх млинців, без моєї допомоги, без мене. Тільки потім не прибіжіть, коли ця "свобода" сяде вам на голову.

Ірина мовчала.

Лідія Іванівна перевела погляд на близнюків.

– І ви запам'ятайте: світ не любить слабких.

– А ми запам'ятаємо інше, – тихо сказав Олексій. – Що ти нас любиш тільки коли ми зручні.

Сусідка різко відвела очі.

Лідія Іванівна сіпнулась, ніби хотіла щось сказати, але в цей момент Сергій забрав у неї з рук запасний ключ.

– Це теж залиш.

Вона подивилась на ключ. Потім на сина.

– Серйозно?

– Серйозно.

Лідія Іванівна поклала ключ на тумбочку.

Помовчала.

Усміхнулась – коротко, страшно спокійно.

– Добре. Тоді завтра я заберу гроші, які давала вам на перший внесок. Раз я тут чужа – будемо чесні до кінця.

Valera

Популярне