Жінка традиційно кожного дня випікала дві буханки хліба. Першу вона залишала для своєї сім’ї, а другу – ставила на підвіконник для випадкових перехожих. Кожна людина, яка потребувала хліб могла собі його взяти.
У такий спосіб жінка сподівалася зробити щось хороше для свого сина. Адже можливо хтось допоможу йому так, як вона допомагає нужденним. Про її сина давно не було жодних звісток. Він пішов з дому багато місяців тому в пошуках кращого життя. Мати продовжувала молитися за благополуччя своєї дитини. Вона надіялася, що хлопець от-от знову з’явиться на порозі.
Раптом жінка помітила, що її буханку хліба щодня забирає один і той самий чоловік. Він не дякував за гостинці, а тільки бурмотів під носа якісь слова про те, що зроблене зло завжди залишається з вами, а добро – повертається. Та жінці ця ситуація не давала спокою. Вона відчувала себе обманутою, а коли терпець увірвався, вирішила покласти цьому край.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Я більше не хочу бачити цього невдячного чоловіка, – відказала жінка. Саме з цими думками вона підсипала отруту в чергову хлібину. Та совість не дозволила їй реалізувати свій задум до кінця. В останній момент вона викинула зіпсовану випічку і замісила нове тісто. На підвіконні традиційно з’явився смачний пахучий хліб.
Чоловік знову забрав його, промовив декілька слів і пішов собі. Він навіть гадки не мав, що господиня тримає на нього зло. Того ж вечора у двері жінки постукав її син. Він виглядав стомленим, брудним і ослабленим.
– Мамо, ти не повіриш, як мені пощастило. Дорогою додому я повністю знесилився. Від слабкості та голоду я впав посеред дороги і не міг більше підвестися. Проте поруч проходив якийсь незнайомець. Він тримав у руках хлібину, яку зрештою віддав мені. Перед тим чоловік сказав, що це його єдина їжа на день, але очевидно зараз вона мені необхідніша.
Після цієї розповіді лице жінки побіліло. Вона розуміла, що своїм отруйним хлібом могла вбити власного сина. Тоді матір усвідомила про що постійно бурмоче собі незнайомець.
Ця притча вчить нас робити добрі справи навіть тоді, коли здається, що вони залишаються неоціненими.
А ви вірите в ефект бумеранга?
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
