У мого чоловіка була обов’язкова традиція. Зустрічати Різдво у його батьків. Як тільки ми одружились, то довелося два роки пожити у свекрів. Ой, як згадаю ті часи, то мені аж погано стає. Діло було в його матері.
Я тоді лише закінчила навчання. Молода, далеко не така досвідчена господиня, як моя свекруха. Я одразу відчула, що не сподобалась їй. Вона щодня любила мене повчати. А коли коханий їхав у відрядження на кілька днів, то я молила Бога, щоб вони швидко минули.
Бо в домі з Аллою Василівною ми залишались вдвох. А це означало лише одне – її постійні докори. Через те, що я була в невістках, то не сміла говорити їй кривого слова. Доводилось мовчати й терпіти.
Пам’ятаю як сьогодні. Наближалось Різдво. Потрібно було готувати голубці. Тоді свекруха мала якісь справи й доручила це діло мені. Як же тоді стало страшно! Я ніколи їх не робила. І на жаль, вони мені не вдалися, розвалювались та і виглядали жахливо. Коли свекруха побачила їх, то сильно розчарувалась.
Пізніше того вечора я випадково побачила сповіщення на її телефоні. Виявилось вона відправила моєму чоловіку фото тих голубців і дуже гнівний коментар: “Подивися кого ти взяв у дружини! Вона ні чорта не вміє робити!”
Мені було так прикро і боляче. Вона ще й при мені викинула їх у смітник. Тієї ночі я проплакала усю подушку. “Невже таке ставлення від свекрухи буде на все життя?”, думала я і мріяла переїхати як тільки з’явиться така можливість.
Настав ранок. Я вмилась, пішла на кухню зробити кави й раптом Алла Василівна ніжно промовила до мене:
– Лідочко. Ти не хвилюйся за ті голубці. Вони мені теж колись не виходили. Зараз ми поснідаємо, а потім я навчу тебе усім своїм хитрощам! Ще приготуєш смачніше ніж у мене!
Мене розчулили її слова. Я зронила сльозу радості, бо справді відчула її щиру підтримку. Спільна справа дуже зблизила нас. Відтоді наші стосунки просто чудові. Досі не розумію чому вона так раптово змінила своє ставлення до мене!
Через два роки ми переїхали. Тоді у нас народилася донечка. А ще через кілька років син. Свекруха обожнювала своїх онуків. Вони любили приїжджати до неї в гості. Ми були великою щасливою родиною.
А того року на саме Різдво у дітей зіпсувався настрій. Діло в тому, що нам довелося економити якийсь час, щоб повернути борги. Дочка хотіла нове плаття, а син якогось іграшкового динозавра.
Ми пояснили дітям, що зараз немає фінансової змоги на ці покупки. Вони образились і навіть заявили, що не поїдуть до бабусі в село. Горе пополам ми їх вмовили.
Якими ж щасливими діти повернулися додому. Після того як вони заколядували бабусі й дідусю, ті вручили їм подарунки. Дочка отримала те бажане плаття, а син іграшку!
У той момент я дивилась на свекрів і ледве стримувала сльози. Адже як сильно мені із ними пощастило. А свекруха – золота людина! Я поважатиму її все своє життя!
Як вам історія?
