Мені 30 років. Я маю власну квартиру, яку купила за зароблені гроші. Та досі не маю чоловіка.
Зізнаюсь, наявність квартири затормозила моє бажання знайти нормального нареченого.
Всі мої залицяльники поділились на 2 категорії.
1. Давай жити разом у тебе.
Чоловік готовий прийти на все готове, його нічого не турбує, не займає. Він вже готовий зі мною одружитись, народити дітей і прожити до старості. Але він не готовий знайти іншу, кращу роботу, подумати над тим, щоб придбати своє житло, яке може, як мінімум приносити пасивний дохід.
Йому не потрібна машина, відпочинки за кордоном.
Таке відчуття, що я синочків знаходжу, а не чоловіків.
Я хочу буди за ним, як за кам’яною стіною. А не утримувати його, як альфонса.
2. Я не альфонс. Давай краще у моїх батьків жити. Або скинемось і купимо щось спільне.
Я навіть не знаю, яка категорія краще.
Теж безтурботні чоловіки. Вони звикли радіти тому, що мають. Більшого їм не треба.
Вони обов’язково пізніше перекладатимуть свої обв’язки на дружину.
Серйозно, мужик? Думаєш, я купувала своє житло, щоб його продавати і влазити в іпотеку з іншим? Ні, цього не буде!
Я не знаю, це я не так думаю, чи це дійсно чоловіки такі? Допоможіть розібратись!
Так, мені інколи хочеться, щоб поруч був коханий чоловік, який обійме мене, а до нас підбіжить маленьке кучеряве хлопча, яке радісно кричатиме: “Мама”. Та це все меркне, коли я стикаюсь з реальністю. Ті чоловіки, яких я бачу не зможуть забезпечити мені такого майбутнього. Чи може, я не там шукаю?
Ось нещодавно.
Спілкувались з Олександром довгий час. Ніби і хороший чоловік був. Зустрілись в ресторані декілька разів. І симпатія з’явилась. Тоді я покликала його до себе. Сиділи на дивані, дивились телевізор. Мені захотілось піци, сказала йому про це.
Думала, він захоче мені догодити, зробити приємно.
І як думаєте що? Зробив! Замовив піцу і розплатився моїм грошима!
На цьому моя симпатія закінчилась.
Я от інколи сиджу і думаю, якби не було у мене цієї квартири, я б може і на село згодилась, і на батьків.. Жила б як усі. Але є ще одна проблемка. Мені вже давно не 20, мені 30! Я на таке не ведусь. У мене і вимоги певні до вибранця з’явились. Самого кохання не достатньо.
А чоловіки бояться моєї самостійності і вимогливості. Тому і втікають. Та кого-кого, а боягузів мені точно не потрібно.
Чомусь всі говорять, що спершу треба на ноги вставати, а вже потім сім’ю заводити. Але мені здається помилковим це твердження. Простіше, коли ти з людиною разом всього досягаєш, з нулів. Ви разом дорослішаєте, разом змінюєте. І найголовніше – довіряєте. Адже не боїтесь, що ви одружені лише з якоїсь вигоди.
А чим ти старше, тим важче… Очікування, побажання, вимоги. Планка вище.
А як ви гадаєте, одружуватись треба по молодості чи вже у свідомому віці?
