Сьогодні сталось те, що зачепило мене за душу… Навіть не знаю, що з цим робити.
Я маю старовинну каблучку, яку колись вдалось знайти в одній із лавок Верони. Виглядає вона неймовірно: велика, яскрава, велична. Одразу зрозуміло, що це не звичайна щойно виготовлена біжутерія.
Коли я говорила зі своєю іспанською подругою по відеозв’язку, вона раптом запитала, звідки в мене ця річ.
“Може, ця каблучка дісталась тобі від предків?” – обережно поцікавилась вона.
І тут до мене дійшла неймовірна страшна штуковина… Хіба в багатьох українців є такі от сімейні реліквії? Жоден із моїх знайомих таким похвалитись не міг. І все чому? Через “українську ніщєту”? Ні-ні, причина в іншому.
Просто нас знищували. Нас і наше майно. Покоління за поколінням.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Розкуркулення, колективізація, накази “піднімати цілину” в лісах Сибіру чи степах Казахстану… Ото і вся доля українців. Нас. Винищували. Століттями.
Самі подумайте. Що могла передати своїм дітям моя рідна бабця? У неї навіть землі своєї не було. Не кажучи вже про особливі автентичні українські сімейні реліквії…
А тут моя подруга запитує: “Як це так? У вас немає родинних реліквій? А що ж ви передаєте в спадок, як пам’ять? У мене от багато таких речей”.
Але як пояснити людині, що доки її прабабця, скоріш за все, насолоджувалась життям десь у Барселоні, моя бабуся такого ж віку уже втратила будинок, батьків, і намагалась звести кінці з кінцями… От і вся наша реліквія.
А що ж ми передаємо у спадок? Пам’ять, ненависть і любов водночас. Любов до життя, до свободи, до незалежності. І ненависть до всіх, хто бажав і бажає нам зла.
Пам’ять нашу постійно намагались знищити. Але як же це зробиш, як з новою війною, з новою спробою нас “викосити” відкривається і нове наше дихання?
Вміння триматись разом, допомагати та боротись тече в наших венах. І жодна каблучка, навіть найбільш вишукана, цього не замінить. Ми маємо генну пам’ять, яку передаємо від покоління до покоління вже багато століть.
А поки найкращі мої “сімейні реліквії” – ікони, рушники і вишиванки, які дістались мені завдяки бережливості бабусі. А ще я маю Кобзар і хустину…
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
