Я розплющив очі і відразу відчув сильний біль голови. Неважко було здогадатися, де я знаходжуся: білі стіни, яскраве світло, купу ампул, які лежали біля мого ліжка, і крапельниця, увіткнута в мою руку. Без жодних сумнівів – це лікарня, місце, яке ненавидів з самого дитинства.
Але коли переді мною з’явилася прекрасна дівчина, я зрозумів – не все так погано. Усміхнена медсестра побачила, що я нарешті прийшов до тями і поспішила покликати лікаря.
Старший чоловік у білому халаті розповів мені, що я пролежав у комі 2 роки. Ніхто вже й не сподівався, що я повернуся до життя, окрім Оленки – дівчини, яка мене доглядала увесь цей час. Він спитав мене, чи я не пригадую, як опинився на лісосмузі з проломленим черепом, який найкращі хірурги протягом 7 годин складали, як пазл.
А я й гадки не мав, що зі мною могло трапитися. Я намагався пригадати щось зі свого минулого, але мені не вдалося навіть імені свого назвати. Побачивши мій стурбований вираз обличчя, лікар поспішив мене запевнити:
– Не хвилюйтеся, пам’ять обов’язково до вас повернеться. Але для цього потрібен час. Зараз вам необхідно відновлювати свої сили, бо попереду довгі роки реабілітації. Поруч з вами постійно буде Оленка, тому не соромтеся, можете просити її про що завгодно.
В голові відразу промайнула думка, що треба використати свій шанс і запросити її на побачення, але тоді я згадав, що це, мабуть, трапиться нескоро.
– Оленко, я би із задоволенням з вами познайомився, але не знаю, як мене звуть.
– Не хвилюйтеся. У мене є пропозиція: я увесь цей час, поки ви перебували в комі, називала вас Сашком. Це невипадкове ім’я. Так звали мого батька, який помер незадовго до того, як вас привезли. Якщо ви хочете, то можете поки залишити собі це ім’я. Принаймні доти, доки не пригадає свого справжнього імені.
Я погодився. Мені здається, я погоджувався б на всі пропозиції Оленки, такою прекрасною вона була.
Я не зміг би встати на ноги, якби не вона. Щодня турботлива медсестра проводила зі мною увесь час, розповідала мені цікаві історії зі свого життя, жартувала і піклувалася про мене. З кожним днем ми ставали все ближчими й ріднішими.
Виявилося, що в Оленки більше нікого не залишилося з рідних, бо її батьки нещодавно померли. Вона пізня дитина, тож їй довелося змиритися з втратою найближчої людини в 20 з лишком років.
Тато не витримав розлуки з жінкою і за декілька місяців зліг з інфарктом. Не хотів навіть боротися за життя, в якому більше не було його Іванки.
Витерши сльози, Оленка обіцяла, що буде тепер розповідати лише веселі історії, аби не засмучувати мене своєю біографією. Але я відповів, що хочу знати про неї все і навіть більше. Дівчина зашарілася і швидко перевела тему в інше русло.
Набравшись сміливості, я спитав Оленку, чи має вона другу половинку. Вона розсміялася і сказала, що її найкраща подруга Ілона мріє видати її заміж за свого брата, навіть влаштовувала їм декілька разів несподівані побачення. Але на жодному із них серце дівчини не затремтіло, та й метеликів в животі ані близько не було. Не подобається він їй, от і все.
Тоді я спитав:
– А хто ж тоді тобі подобається?
– Ти, – відповіла дівчина і швидко кинулася з палати навтьоки.
Вона вже майже вийшла на коридор, коли я зметикував і крикнув їй вслід:
– А я в тебе вже давно закоханий.
З того моменту не виникало жодних сумнівів з приводу того, що далі по життю ми крокуватимемо разом. Після виписки з лікарні я переїхав до Оленки.
Її подруга ніяк не могла змиритися з тим, що брат залишився в усій цій історії осторонь, але нічого не могла вдіяти, бо Оленка й слухати нічого не хотіла:
– Ти божевільна, чи як? Притягла у свою квартиру невідомо кого. У нього ж ні документів, ні телефону, та що там казати – у нього навіть імені власного нема! Хороших людей на лісосмузі з травмами голови не знаходять. Не здивуюся, якщо його в столиці розшукує вся поліція міста.
– Ілонко, та не кажи ти дурниць. Я відчуваю серцем, що Сашко – моя людина. А воно мене ще ніколи не підводило.
З допомогою Миколи, чоловіка Ілони, я влаштувався різноробочим. Спершу нічого мені не вдавалося: поки навчився забивати цвяхи – мало пальці усі собі не відбив. Усі в бригаді жартували, заливаючись сміхом:
– Мабуть не створені твої руки до такої праці. Може, ти піаніст?
– Навчиться, якщо буде цього хотіти, – захищав мене Микола.
І таки навчився. Почав заробляти непогані гроші. Невдовзі Оленка завагітніла, тож я вирішив їхати з Миколою до столиці. Там пропонували гарну роботу за дуже солідний гонорар.
Дружина була не в захваті від такої ідеї, але вирішила не перешкоджати мені робити так, як я вважаю за потрібне.
Виявилося, що нас найняли в заміський будинок, який потребував капітального ремонту. Власники забажали повністю змінити інтер’єр, аби той не нагадував їм колишнє життя. Тож роботи було багацько.
Але я ніяк не міг сконцентруватися на своїй справі. Усе в цьому будинку було знайоме. Я орієнтувався в ньому краще, ніж у власній квартирі.
Здогадувався я, що це могло б означати, але коли Микола знайшов моє фото у траурній рамці – все стало очевидно.
Зі світлини на нас дивився молодий юнак, який був схожий на мене, як 2 краплини води. Ми звернулися до охоронця, який пильнував об’єкт за відсутності власників, і спитали, хто цей чоловік.
– Це чоловік жінки, яка тут живе. Точніше, покійний чоловік. Загинув декілька років тому. Владом його, здається, звали.
Після тих слів мене наче осяяло! В голові почали виникати спогади, які поступово складалися в одну цілісну картину. Я думав, що від такого навантаження мій череп знову розсиплеться на маленькі шматочки. Я присів на диван, Микола підбіг до мене і подав мені склянку води. Я ледве вичавив з себе декілька слів:
– Це я. Я Влад.
Мені вдалося пригадати все, що трапилося того дня: я повертався з роботи до коханої дружини. Не міг дочекатися того моменту, коли ми, обійнявшись, будемо дивитися улюблений кінофільм біля каміну. Тож я переніс останню ділову зустріч на інший день і вирушив додому.
Я заїхав на подвір’я і побачив, що водій моєї Аліси залишив її машину на вулиці, коли йшов сильний дощ. Я хотів зателефонувати Назару і насварити на нього, але подумав, що це може зачекати до завтра.
Я піднявся на другий поверх власного будинку і почув дивні звуки зі спальні. Відчинив двері і побачив свою дружину, яка лежала в обіймах Назара.
Я хотів тримати себе в руках, але не зміг. Кинувся на негідника з кулаками і почав його бити з усіх сил. Аліса кричала, пробувала мене відтягти від свого коханця, але я ні на що не реагував.
Тоді вона схопила мій кубок і вдарила мене по голові. Я впав, схопившись за голову. Назар вирішив мені помститися за розбите обличчя і продовжив наносити удари важким предметом по моїй рані.
Зупинився лише тоді, коли зрозумів, що я не дихаю. Вони кинули мене в машину Аліси і прийняли рішення вивезти мене в найближчий ліс. Дурні не здогадалися, що викинули мене в звичайній лісосмузі.
Вже за кілька годин мене знайшли грибники. Мені дуже пощастило, що негідники зробили одну дуже серйозну помилку: повезли мене на автомобілі дружини, тож їм не вдалося знищити машину разом зі мною, довелося повернутися додому, взяти мою автівку і, підпаливши, скинути у кювет.
Після такої жахливої знахідки всі справедливо вирішили, що шансів на порятунок у мене не було. Тому й не стали довго розшукувати моє тіло для підтвердження факту смерті.
Справу швидко закрили, бо Аліса розповіла судді дуже переконливу історію про те, як я полюбляв возити у своїй машині величезну суму грошей. Тож, мабуть, став жертвою жорстоких грабіжників.
Я сидів на дивані свого дому і не розумів, що робити з усім цим далі. Але одне я знав точно – я маю повернути собі своє життя. Я далеко не бідний чоловік і маю боротися за чесно зароблені статки, які зможуть зробити життя моїх близьких кращим.
Я попросив охоронця, аби той нікому не розповідав, що бачив покійного чоловіка власниці на власні очі. Йому, мабуть, ніхто й не повірив би, але краще було перестрахуватися.
В першу чергу я вирушив до своїх батьків. Мчав по шосе, як ненормальний. Микола дивився на мене розгубленими очима і не міг второпати, хто поруч з ним: знайомий майстер ремонту Сашко, чи заможний бізнесмен Влад.
Я розумів його почуття, але найбільше в той момент мене хвилювали мої батьки. Вони вже, мабуть, змирилися з моєю смертю, аж тут я з’являюся на порозі їхнього дому. Сподівався, що хоч швидку допомогу викликати не доведеться.
Микола навідався до моїх батьків першим, злегка їх підготував, а тоді вже я спустився з верхнього сходового майданчика.
Сльози, крики і міцні обійми тривали орієнтовно годину. Після того, як всі заспокоїлися, ми сіли за стіл, і я розповів їм усю історію від початку й до кінця.
– От гадюка, побачив би її, то одразу б задушив власними руками, – кричав розлючений батько.
– Совісті взагалі у неї нема. Як вона посміла приходити до нас і скаржитися на своє життя після твоєї смерті. Вигадала навіть те, що вагітна від тебе, – казала мама.
– Що? У мене є дитина?
– Дитину Аліса, звісно, народила, але тепер ми не певні, що вона твоя.
– Якщо дитина моя, то я ні за що від неї не відмовлюся.
– Хлопчика виховує матір твоєї колишньої дружини. Їй самій не до дитини, вона вийшла заміж за Назара, то вони й чкурнули за твої ж кошти у Францію. Медовий місяць собі такий влаштували. Убити їх за таке мало, – кипів від злості тато.
Ми його насилу заспокоїли, і я розповів батькам про Оленку, про те, що скоро в нас народиться малюк. Вони були на 7 небі від щастя. Тепер у них знову буде не лише синочок, але й онук чи онучка.
Наступні кілька днів я вирішував проблему, яка не давала мені спокою 2 роки. Усе вдалося. В аеропорті Алісу та її коханця зустріла поліція. Треба було бачити їхні здивовані пики, коли вони побачили мене живого і здорового. Після тесту ДНК з’ясувалося, що хлопчик мені абсолютно чужий.
Оленка сказала, що ми повинні допомагати дитині та його бабусі грошима – вони ж не винні, що все так склалося. Я погодився і зрозумів, яке золоте серце у моєї дружини.
Нещодавно вона народила донечку. Я, мої батьки та наші друзі зустрічали її з пологового будинку.
Не можу повірити, що нарешті звільнився від тягаря свого минулого і можу насолоджуватися новим і дуже щасливим життям!
Що вас найбільше здивувало у цій історії?
