– Мамо, ти серйозно? – Світлана навіть не привіталась. Голос у телефоні був такий, ніби вона вже годину сперечається, а Ніна Ігорівна просто не чує. – Ти спеціально це робиш?

Ніна Ігорівна притисла трубку до вуха й сіла на край ліжка.

– Що саме?

– Марина третій день не дає мені спокою. Не їсть нормально, уроки підготовчі кидає, про садок і слухати не хоче. "Хочу до бабусі. Хочу Настю. Хочу інших ляльок". Ти їй що там наговорила?

За вікном сік дощ. На комоді, рівненько в ряд, сиділи ляльки – в сукенках, шапочках, навіть у крихітних черевичках.

– Я? Нічого, – тихо сказала Ніна. – Вона сама зраділа.

– Ага. Сама. А фраза "цю забирай, а наступна чекатиме на тебе тут" – це теж сама?

Ніна замовкла на секунду.

– Ну сказала. І що? Дитині цікаво.

– Дитині шість років, мамо. Їй не "цікаво". Ти її до себе приманюєш.

У дворі загавкав пес. З сусіднього подвір'я визирнула Ольга Петрівна, підняла руку: йдеш на чай? Ніна лише похитала головою.

– А ти не перебільшуєш? – спитала вона вже сухіше. – Рідна бабуся пошила онуці одяг для ляльки – і це вже "приманюєш"?

– Не ляльку ти їй пошила. Ти їй пошила причину знецінювати все, що є вдома. Бо вдома – мама, правила, садок. А в бабусі – свято й подарунки по одній штуці за приїзд.

Ніна відчула, як стискаються губи.

– Правила? Ти про ті, де в тебе на дитину дві години ввечері між роботою і телефоном?

На тому кінці стало тихо.

– Не починай.

– Це ти почала.

– Бо я її потім збираю по шматках після ваших "свят". Вона приїхала – і в істерику: "У бабусі мене люблять".

Ніна підвелась.

– А може, не в мені проблема, якщо дитина так каже?

– А може, доросла людина не буде купувати любов онуки старими іграшками?

Ніна подивилася на ляльку з білим бантом. Та сама Настя. Та сама, яку вона колись берегла для Світлани.

– Купують те, чого немає, – сказала вона. – А я їй даю час.

І поклала трубку.

– Вона тобі цього не пробачить, – сказала Ольга Петрівна, коли ввечері сиділи на кухні. Програвач тихо шипів між піснями. – Але й ти не зовсім не права.

– "Не зовсім" – це як?

– Як завжди між матерями й бабусями. Одна народила, друга рятує від того, що виросло.

– Дуже смішно.

– Ні, не смішно, – Ольга покрутила в руках маленьку в'язану кофтинку. – Тільки ти ж справді дражниш дівчинку. "Ця лялька чекає, та лялька чекає". Для дитини це як морква перед носом.

– А Світлана? Вона що робить? Вона ж раділа, коли Марина була тут тихою і щасливою. За столом посміхалася, зятю показувала, яка в них творча бабуся. А тепер я винна, бо дитина хоче не в торговий центр, а сюди?

Ольга подивилася прямо.

– Ти хочеш, щоб Марина їхала до тебе. Не бреши хоча б мені.

Ніна мовчала.

– Хочу, – сказала нарешті. – А що в цьому злочинного? Я одна тут. Вони приїздять, наче милостиню везуть: таблетки, крупу, добрі слова на вихідні. А дитина… дитина хоче лишитися. Хоч одна душа в цій хаті хоче сюди не з обов'язку.

Ольга зітхнула.

– Оце й є найнебезпечніше. Коли любов починають міряти тим, хто до кого хоче.

У суботу Марина влетіла в хату, навіть не роззувшись.

– Бабусю! А де та, в зеленій сукні? І ведмедик? І чайний сервіз? Ти знайшла?

Світлана стояла на порозі з пакетами, мокра від дощу, втомлена ще до того, як зайшла.

– Спочатку привітайся, – різко сказала вона.

Марина чмокнула бабусю в щоку, вже дивлячись повз неї – на комод.

– Ти мені обіцяла.

– Марина, – Світлана поставила пакети на підлогу. – Ми говорили в машині. Ляльки – не головне.

– Для тебе, може, й ні, – буркнула Ніна.

– Мамо.

– Що "мамо"? Ти вже з порогу почала командувати.

Славко обережно взяв пакети й потягнув у кухню.

– Давайте без цього. Дощ, дорога, дитина зголодніла…

– От саме, – підхопила Світлана. – Дитина зголодніла, а не за ляльками сюди приїхала.

Марина вже тягнула з коробки нову ляльку – ту, що Ольга принесла з горища. У неї був підмальований фломастером рот і одна погано підстрижена чілка.

– Цю! Я цю хочу! – зойкнула дівчинка.

– Ні, – сказала Світлана.

У хаті стало тихо.

– Чому? – відразу скривилася Марина.

– Бо ми не за цим приїхали. Пограєш тут – і все.

– Але бабуся…

– Я сказала – ні.

Ніна Ігорівна взяла ляльку з рук онуки і притисла до себе.

– Вона може забрати. Я ж для неї й стараюсь.

– Ні, – повторила Світлана, вже дивлячись не на Марину, а на матір. – Бо це виглядає так, ніби кожен приїзд треба "оплачувати" іграшкою.

– А ваш приїзд хіба безкоштовний? – тихо кинула Ніна. – То аптека, то список з магазину, то "мамо, посиди з Мариною, бо нам треба на день народження", то "мамо, ми спізнюємось, нагодуй". Ви про обов'язок згадуєте, коли вам зручно.

Славко завмер біля столу.

Світлана повільно видихнула.

– Ти зараз серйозно?

– Абсолютно.

– То давай чесно, – сказала Світлана. – Ти не за онуку тримаєшся. Ти мстишся мені за те, що я не живу в твоїй хаті й не заповнюю твою самотність.

Ольга Петрівна, яка саме зайшла без стуку з пиріжками, застигла на порозі.

– Ой… я, мабуть, невчасно.

– Саме вчасно, – різко сказала Ніна. – Хай хоч хтось послухає. Бо в мене, бачте, "маніпуляції".

Марина вже почала хникати, обіймаючи бабусині коліна.

– Я хочу цю ляльку… я хочу…

– Не реви, – втомлено сказала Світлана. – Тобі щотижня не можуть дарувати подарунки тільки за те, що ти існуєш.

Ніна аж відсахнулась.

– Оце ти дитині сказала?

– А що, брехня? – Світлана глянула на Ольгу, наче шукаючи підтримки. – Вона вже звикає, що любов – це коли їй щось дають. Я не буду це ростити.

Ніна нахилилася до онуки.

– Іди, моя хороша, вмийся. Бабуся тобі зараз…

– Мамо, не смій, – різко перебила Світлана.

– Не смій – що? Заспокоїти дитину?

– Робити з мене чудовисько в неї на очах.

Ольга поставила пиріжки на стіл.

– Може, досить при дитині?

– А коли? – озвалася Ніна. – Коли вони поїдуть і знову в телефоні пояснюватимуть, що я все вигадую?

Світлана різко взяла Марину за плечі.

– Подивись на мене. Ми зараз не беремо ляльку. Крапка.

Дівчинка заревіла вже на повну хату.

– Ти зла! Бабуся не зла! Я хочу жити тут!

І от після цих слів Світлана зробила те, від чого навіть Славко вихопився:

– То живи, – сказала вона. – Якщо бабуся вирішила, що подарунками бути матір'ю легше, хай спробує повністю.

Настала та сама мертва тиша, коли ніхто ще не вірить, що фразу вже сказано.

– Ти що несеш? – прошипів Славко.

– Те, що є, – кинула Світлана, не зводячи очей із матері. – Хоче бути для неї головною – хай підписується не на святкову версію, а на повну. Істерики, температура, заняття, лікарі, "не хочу", "не буду", "забери планшет", "чому в інших можна". Не тільки бантики на ляльці.

Ніна побіліла.

– Ти мені зараз дитину кидаєш як покарання?

– А ти її використовуєш як доказ того, що ти потрібніша за мене.

Марина ридала між ними, не розуміючи майже нічого, крім того, що її ділять.

Ольга тихо сказала:

– Світлано, це вже бридко.

– Бридко? – Світлана нервово засміялась. – Бридко – це коли доросла жінка вчить шестирічну дитину, що в мами "нема часу", а в бабусі "любов справжня". Бо любов, виявляється, це не кордони, а коробка з ляльками.

Ніна вхопилася рукою за стіл.

– Я такого не казала.

– Тобі й не треба. Ти це розігруєш.

Славко підійшов до Марини, але та вирвалась і вчепилася в бабусину спідницю.

– Я з бабусею! Я не піду!

Ось тепер вже всім стало по-справжньому ніяково. Навіть Ольга відвела погляд.

Ніна повільно поклала руку дівчинці на голову.

– Чуєш? – сказала вона дочці глухо. – Оце не я сказала. Це твоя дитина.

Світлана кілька секунд дивилась на них – на матір у вишитій блузці, на доньку, що ховається за її спиною, на тих клятих ляльок уздовж комода. Потім підійшла, взяла одну – саме Настю, з білим бантом – і поклала перед Мариною на стіл.

– На. Забирай усе, що хочеш, – сказала вона тихо. – Щоб потім, коли виростеш, хоч не брехали, чим саме тебе купили.

Славко сіпнувся:

– Свєта!

Лялька перекинулася, бантик сповз на око.

Ніна рвучко забрала її назад.

– Не смій так.

– А ти не смій робити з моєї дитини сироту при живій матері.

Марина захлинулась новим плачем.

І тоді Ніна Ігорівна сказала фразу, після якої навіть Ольга підняла на неї очі:

– Дитину в мене не забереш тільки одним – якщо вона сама не захоче до тебе повертатися.

Світлана дивилась секунду. Другу. Потім повільно кивнула.

– Добре.

Вона вийшла в сіни, схопила куртку, сумку, навіть не застібнула. Славко кинувся за нею:

– Ти куди?

– Домовлятися не з мамою. З юристом, – сказала вона так голосно, щоб у хаті почули всі. – І з психологом для Марини. Бо хтось тут вирішив, що самотність – це індульгенція на все.

Марина завмерла серед сліз.

– Мам…

Світлана не обернулась.

Ніна притисла онуку до себе ще міцніше.

Славко стояв між порогом і кімнатою, блідий, як стіна.

Ольга Петрівна першою порушила тишу:

– Ну що, Ніно. Дочекалася.

А Ніна Ігорівна, не відпускаючи Марину, сказала в двері:

– У неділю приїдеш – речі її не забудь. Тут їй хоч не доводять, що любов треба заслужити.

Valera

Популярне