Бабуся вирушила в аптеку за ліками, які їй повинні за законом видати безплатно. Та їх не було в наявності. Натомість можна було придбати медикаменти за гроші.
Старенька подумала і вирішила, що в такому разі їй не вистачить коштів на качку. А їй так хотілося приготувати цю птицю з яблуками, мандаринами та брусницею. Вона раніше коштувала цю страву у своєї подруги Петрівни і залишилася в захваті. Вона уявляла, як купує качку, суне в неї фрукти, добряче солить і запікає. Байдуже на гіпертонію, навіть якщо ця качка стане останньою їжею в її житті.
Бабуся не могла визначитися, тому вирішила довіритися долі. Вона витягла монетку, позначивши “орлом” качку, а “решкою” – ліки. Жінка вийшла на ганок, щоб зробити свій вибір, але раптом побачила там старого чоловіка, який плакав.
– І чого ти плачеш? – запитала вона. – Ліки не дали. Хіба велике діло?
– Без медикаментів я помру, бо у мене діабет, – засмутився він.
– Це станеться у будь-якому разі. Чи сьогодні, чи через тиждень, чи через кілька місяців.
Дід витер сльози і подивився зі злістю на стару жінку.
– От тільки не треба розпоряджатися моїм життям, – заявив він. – Якби не цукор, то я був би цілком здоровим.
– Якби, якби, – усміхнулася бабуся. – Краще порадь, де можна купити хорошу качку.
– Є у мене одна вдома. У спадок залишилася. Хочеш подарую…
– Та не така мені потрібна, а справжня качка.
– Нормальної ти зараз ніде не знайдеш, – засміявся старий.
Обурена стара розвернулася і пішла.
– Так, а навіщо тобі вона взагалі здалася? Це ж так дорого…
– І що? Живемо один раз.
Дід пішов слідом за бабусею і всю дорогу до зупинки був далеко у своїх роздумах. Раптом він сказав:
– Я вже знаю, де хороше м’ясо можна здобути.
– Де? – поцікавилася бабуся.
– У мене є рушниця, – натякнув старий.
– Справді? – здивувалася та.
– Так.
– І навіщо будо стільки часу мовчати? Я ж могла купити собі ліки.
– Ще ж не факт, що з цього щось путнє вийде. Я давно не стріляв.
– Я точно зможу влучити. Мені завжди це вдається, якщо потрібно, – відказала стара.
– Васильович, – нарешті вирішив познайомитися дід.
– Миколаївна, – потиснула руку старенька.
– Як вони красиво летять, – задумався чоловік, дивлячись вгору.
У руках бабусі була рушниця. Вона направила її в небо і прицілилася.
– Зачекай хвильку. Лише поглянь, яка навколо гармонія…
Навколо була тиша. Пострілу так і не пролунало, а качки полетіли собі далі. Чоловік озирнувся. Позаду стояла бабуся, спершись на рушницю. Вона думала про щось.
– Що з тобою, Миколаївна? – розхвилювався старий.
– Ось як в житті буває: ти летиш у своїх справах, аж раптом – вистріл. І все тому, що хтось вирішив поїсти…
– Ану дай мені, – відказав старий. Він взяв зброю і прицілився. Старенька відвернулася, але пострілу так і не почула.
Бабуся побачила дідуся на землі. Він знову сидів і плакав.
– А тепер чого? – запитала вона, опустившись поруч.
– Сам не знаю…Летиш, думає, плануєш, а тут…
– Вистріл! І все тому, що хтось вирішив поїсти! – закінчила бабуся.
– Якби ж то! Це просто хтось вирішив продемонструвати свої здібності…
– Васильович, ти ж сам мене сюди запросив. Я збиралася іти в магазин.
Старенька підвелася і попрямувала вперед.
– Стривай, Миколаївна! Та болото попереду! – застеріг старий, але його вигуки залишилися непочутими.
Сталося те, про що й казав дід..
– От дурна стара! Зараз я тебе врятую, зачекай! – побіг він на допомогу.
Тим часом у голові жінки були думки про те, що це доволі дивні обставини для смерті: серед болота з незнайомим чоловіком.
– А як тебе взагалі звати? – наостанок поцікавилася стара.
– Не скажу, – ледве вимов дід.
– Ти хочеш потонути з незнайомкою?
– Я врятую тебе, – пообіцяв старий, рвучко смикнувши гілляку. Трясовина відпустила жінку.
– Чудово, ми встигаємо на автобус, – прошепотіла жінка.
Окрім них в автобусі більше нікого не було. Чоловікові раптом захотілося обійняти стару.
– Прийшов час нарешті познайомитися. Як тебе звати? – поцікавився дід.
– Не скажу. – почала фліртувати бабуся.
– А де ж ти дінешся? – усміхнувся старий.
Старенька сперлася йому на плече.
Вони приїхали на потрібну зупинку. Спочатку з автобуса вийшов чоловік. Він подав руку дамі.
– Куди ми далі? До тебе чи до мене? – прямо запитала бабуся.
– Так зразу? – засоромився старий.
– А чого чекати? Ми не молоді вже.
– Тоді давай спочатку в ресторан, а тоді до мене, – запропонував дід.
– Намагаєшся мене спокусити?
– А виходить? Замовимо зараз качку з яблуками.
– А гроші у тебе хоч є? – запитала бабуся.
– Є. Я встиг заощадити.
– Я теж пенсію на карті збираю, – усміхнулася стара. – Різне ж може статися.
– От і так вважаю.
– Але мені перед вечерею потрібно одяг змінити. Я постараюся швидко.
– Гаразд, я зачекаю.
Дідусь сів на лавку і дивився на небо. Потрібно було приймати ліки, бо цукор впав, а бабусі досі не було.
– І чому ж ми так і не познайомилися? – думав старий.
– У нього впав цукор! – раптом почув він крики Миколаївни, а після них сирену швидкої. – От і маєш качку з яблуками.
Наступного дня старенькі лежали разом в одній палаті.
– Що відбувається? – не одразу зрозумів дід.
– Хіба не ясно? У тебе діабетична кома, а в мене інсульт. А на двох у нас одна качка…
– Я ж казав, що саме таку нам і потрібно, – розсміявся дідусь.
– Пообіцяй, що ми більше не будемо економити після весілля.
– А ми зібралися одружитися?
– Звичайно! Священник вже знає.
– Тоді скажи як тебе звати? – поцікавився дід.
Жінка мовчала.
– Хіба так робиться? Шлюб брати хочеш, а сказати ім’я – ні, – обурився старий.
– Я вже забула. Інсульт всю пам’ять відбив.
– Ну й інтрига…
– Нічого, в паспорті подивимося. А тепер вийди, бо у мене з качкою справи є.
Дід ледве вийшов з палати, а в голові у нього була одна думка:
– От влип!
А які у вас думки стосовно цієї історії?
