Ще коли я був дитиною, батьки пояснювали, що в цьому світі завжди треба допомагати іншим. Бо за добро віддячують добром. Я не дуже вірив у таке правило бумерангу, але один життєвий випадок все ж мене переконав.
У той день я повинен був здавати іспит в університеті. Сів у тролейбус, щоб швидше доїхати, і відчув, що біля моєї ноги щось є. Як я і думав, хтось забув свою сумку. Маленька, жіноча, дуже навіть пристойна. Усередині лежав дорогий телефон, чимало грошей без гаманця і паспорт. Це була перша у моєму життя знахідка, та ще й така цінна!
Із паспорта на мене дивилась молода симпатична дівчина. Ім’я мені дуже сподобалось – Світлана. Чомусь здавалось, що вона студентка, як і я. Єдиний варіант знайти власника – перевірити останні виклики з телефону. Так я і зробив, зателефонувавши «Брату». Мені відповів чоловічий голос, і я повідомив про свою знахідку. Як виявилось, і цей хлопчина, і власниця телефону навчаються зі мною в одному університеті! Я погодився самостійно занести телефон у потрібну аудиторію, все одно мені було по дорозі. Коли вдалось знайти аудиторію, у якій сиділа Світлана, я впізнав її одразу. Сказав, що знайшов сумку і хочу її повернути.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Світлана так зніяковіла, що не могла підібрати слів. Коли ж усе зрозуміла, почала дякувати за допомогу. Гроші, що лежали в сумці, вона довго відкладала, щоб заплатити за навчання. Щоб якось мені віддячити, дівчина запросила мене на обід в нашу їдальню. Відмовити я не міг, тому одразу після іспиту помчав на заплановану зустріч. Яким же я щасливим тоді був: і найвищий бал отримав, і з напрочуд вродливою та розумною дівчиною познайомився. Наш спільний обід з роками переріс у щасливий шлюб. Ми вже маємо двох дітей, а я і досі вдячний долі, що дала мені можливість зробити добрий вчинок за таку неймовірну винагороду.
А ви вірите, що за добро віддячують добром?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
