– Скільки привіз?
Михайло ще не встиг зняти куртку. У передпокої пахло поїздом, дитячим шампунем і маминим парфумом.
– І тобі добрий вечір, мамо, – сказав він.
Наталя Іванівна глянула повз нього – на новий телевізор, на коробки з іграшками, на Катю.
– Я не за вечором прийшла. Я питаю: скільки?
Катя всміхнулась натягнуто:
– Проходьте, чай наллю.
– Чай мені зуби не вставить.
Сашко витягнув машинку:
– Бабусю, дивись, тато привіз!
– Потім, – відмахнулась вона і знову до сина. – Я тебе ростила не для того, щоб чужа жінка сиділа на всьому готовому.
Катя різко поставила чашку.
– Чужа жінка – це мати ваших онуків.
– Онуків я бачу тільки коли їхнім батьком треба прикритись.
Михайло опустив очі:
– Мамо, давай не сьогодні.
– А коли? Коли ти знову втечеш на пів року і вона тут буде королевою?
Катя нічого не сказала. Тільки стиснула губи.
***
– Треба брати другу машину, – сказала Катя через місяць, розкладаючи довідки й чеки на столі. – Ти приїхав – я без рук. Дітей у садок, до лікаря, по продукти. Однією не витягуємо.
– Це дорого.
– А твоїй мамі на пальто не дорого було? Ти їй скинув двадцять тисяч восени.
– В неї тиск.
– В неї шуба нова, Міша.
Він промовчав.
– Я не прошу прикраси, не прошу море. Я прошу машину, щоб не тягати двох дітей маршрутками, поки ти "забезпечуєш сім'ю" десь там.
– Ти зараз дорікаєш мені, що я заробляю?
– Я дорікаю, що всі звикли тратити твою відсутність, ніби це теж гроші.
Михайло довго дивився у вікно.
– Добре. Беремо.
Катя видихнула і тихо сказала:
– Хоч раз обери нас без почуття провини.
***
Машина стояла під будинком третій день, коли у двері загриміли так, ніби почалась пожежа.
Катя відчинила.
– Навіщо вам друга машина? – з порога крикнула Наталя Іванівна. – Вам що, мало? У вас одна під хатою, друга під дупою, а я яблуко нормально вкусити не можу!
Михайло вийшов із кімнати.
– Мамо, не кричи.
– А як із тобою говорити? Пошепки? Ти мені казав: "Грошей небагато". А на це знайшлося?
Катя сперлась об одвірок.
– Знайшлося. Бо це для дітей.
– Не прикривайся дітьми. Дітей всі люблять, коли треба виправдати покупки.
– А ви не прикривайтеся зубами, коли вам просто болить, що ми живемо без вашого дозволу.
– Катю! – різко кинув Михайло.
– А що "Катю"? Вона з порога рахує наші гроші.
Наталя Іванівна пирхнула:
– Наші? Оце "наші" мені найбільше подобається. Заробляє мій син, а "наші" – у тебе.
Катя засміялась, але в очах було зло.
– То, може, вам і мої пологи теж "не наші" були? І лікарні, і температура ночами, поки ваш син був на заробітках?
– Не треба з себе мученицю. Тебе ніхто силоміць не тримав.
Михайло підвищив голос:
– Досить.
– Ні, не досить, – мати підійшла ближче. – Продай машину. Мені треба робити зуби.
– Ми не будемо продавати машину, – сказав він.
– "Ми". Знову "ми". Тобто в тебе тепер мати – не "ми"?
Катя холодно відповіла:
– А коли вам щось треба, ви згадуєте, що в нього ще й діти є?
В ту мить із кімнати вийшла Марійка з яблуком у руках.
– Тату, розріж.
Наталя Іванівна глянула на яблуко, потім на внучку, і раптом сказала надто голосно:
– От бачиш? Навіть дитині яблуко є кому різати. А мені – нема кому зуби вставити.
Запала тиша.
Катя зблідла.
– Ви серйозно зараз порівняли дитину з собою?
– А що? Старість – не хвороба? Чи як тільки жінка перестає бути молодою, можна викинути?
Михайло провів рукою по обличчю.
– Скільки треба?
Катя повільно повернулася до нього.
– Що?
– Я питаю, скільки на зуби, мамо.
Катя відступила на крок.
– Ти зараз це серйозно?
– Я не хочу цього цирку.
– Зручно, – сказала вона тихо. – Коли не можеш поставити межі, називаєш це миром.
Наталя Іванівна одразу випросталась:
– От. Чуєш? Вона не дасть тобі допомогти рідній матері.
– Я не даю? – Катя вже не стримувалась. – Ви прийшли не попросити. Ви прийшли вирвати. Через дітей, через сором, через "я ж мати".
– Бо інакше ти б мене на поріг не пустила.
– А за що пускати? Щоб ви кожного разу приходили перевіряти, чи достатньо нам погано без вас?
Михайло різко сказав:
– Замовкніть обидві.
– Ні, – Катя глянула йому просто в очі. – Тепер ні. Або ти зараз пояснюєш своїй мамі, що наші гроші – це наші. Або завтра вона прийде за холодильником. А післязавтра – за квартирою. Бо в неї "образа".
Наталя Іванівна всміхнулась кутиком рота:
– От і правда вилізла. Ти не проти допомоги. Ти проти мене.
Катя зробила крок до неї:
– А ви не проти сім'ї. Ви проти того, що в сина з'явилась сім'я не з вас.
Михайло гримнув долонею по тумбі:
– Досить!
Марійка заплакала.
Сашко виглянув із кімнати:
– Мамо…
Наталя Іванівна обернулась до дітей і голосно, майже театрально сказала:
– Запам'ятайте, діти. Як виростете, не витрачайтеся на батьків. Купуйте собі по дві машини. Так зараз правильно.
– Ви вже при дітях це кажете? – прошипіла Катя.
– А чому ні? Нехай з малечку знають ціну любові.
Михайло зблід.
– Мамо, йди.
– Ти мене виганяєш?
– Йди.
– Добре. Але коли мене повезуть у лікарню без зубів і без грошей, ти хоч дружину свою спитай, чи зручно їй буде усміхатись за кермом другої машини.
Вона грюкнула дверима.
Катя довго мовчала. Потім тихо спитала:
– Скільки ти їй уже скидав, поки був там?
Михайло не відповів.
– Скільки?
– Не починай.
– Скільки, Міша?
– Сто двадцять.
Катя засміялась так, що навіть діти замовкли.
– Сто двадцять тисяч? І вона ще приходить сюди вимагати?
– Це моя мати.
– А я хто? Жінка, яка має бути вдячна, що ти іноді повертаєшся додому з подарунками?
– Не перекручуй.
– Я перекручую? Я просила машину пів року. Пів року рахувала копійки. А ти мовчки відправив сто двадцять тисяч людині, яка називає мене чужою.
– Вона просила.
– А я, виходить, не вмію просити правильно. Треба було встати в коридорі й при дітях принизити тебе?
Він сів на стілець і тихо сказав:
– У неї нікого, крім мене.
Катя відповіла без паузи:
– А в мене є? Чоловік, який купує спокій мамі моїм терпінням?
***
На 8 березня він подзвонив матері. Тиша.
Написав. Нічого.
Через тиждень пішов сам. Двері відчинила сусідка:
– А ви не знали? Вона збирає на зуби. Уже пів під'їзду здало.
– Що значить "збирає"?
– Та так і каже: "Син на машину дружині знайшов, а на матір – ні".
Він стояв мовчки.
– Люди жаліють, – додала сусідка. – Хоча, чесно… з вашою машиною під вікнами це виглядає не дуже.
Увечері Катя побачила його обличчя і все зрозуміла без слів.
– Ну?
– Вона збирає гроші по сусідах.
Катя кілька секунд дивилась на нього, потім повільно кивнула:
– Звісно. Тепер ти ще й винен публічно.
– Не починай.
– Ні, тепер якраз почну. Бо завтра в садку хтось скаже нашому сину, що його тато пожалів грошей бабі на зуби.
– І що ти пропонуєш?
– Нічого. Це твоя мати.
– Дуже зручно.
– Ага. Як "це моя мати" – то твоя. А як платити репутацією, нервами й дітьми – то "наша проблема".
Він встав.
– Я дам їй гроші. І закриємо тему.
Катя повільно поставила чашку в мийку.
– Дай. Тільки тоді не розказуй мені більше про межі, сім'ю і повагу. Бо якщо шантаж працює один раз, він стане твоїм сімейним бюджетом.
– То що, хай без зубів ходить?
Катя різко обернулась:
– Найгірше знаєш що? Те, що це звучить жорстоко… але люди, які люблять тебе, не ставлять тебе на коліна перед чужими.
У цей момент у двері подзвонили.
На порозі стояла Наталя Іванівна. Поруч – сусідка з третього поверху. А за ними – голова ОСББ з якимось списком у руках.
– Ми ненадовго, – сказала сусідка. – Тут люди трохи зібрали Наталі Іванівні. Вона просила вас теж не стояти осторонь, бо соромно, коли чужі люди допомагають більше, ніж рідний син.
Наталя Іванівна опустила очі й тихо додала:
– Я не просила багато. Тільки не хочу в старості жувати кашу, поки у вас дві машини.
Михайло дивився на список.
Катя – на нього.
Сашко визирнув із кімнати й голосно спитав:
– Тату, а ми тепер бабусі машину віддамо?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
