Микиту я знала ще зі школи. Подобалися ми одне одному приблизно з тієї ж пори. Це було перше кохання, яке засліплює очі. Втім, як покаже час, я таки була зрячою.
Після школи Микита пішов на службу, а я його чекала, як вірна наречена. Ну або дуже хотіла такою бути. Зайвий раз у двір не виходила навіть, щоб люди, бува, чого не придумали.
Дочекалася.
Марила весіллям. Але Микита сказав, що спочатку потрібна робота. Разом переїхали з райцентру до міста. Освоїлися. А через пів року мій хлопець почав говорити про іпотеку. І десь на цьому моменті я зрозуміла, що не була такою дурною, якою він мене бачив. Я ж знаю, що оформлена до заручин іпотека, не дає ніяких прав на квартиру при розлученні. Там максимум зможуть поселити моїх дітей і то, якщо пощастить.
Так Микиті й сказала. А він почав заперечувати:
– От якраз після весілля у власну квартиру заселимося.
– Так ми ж не чужі люди. Жити разом збираємося, то куди спішити.
– Ти не розумієш…
Але я все прекрасно розуміла. Його на такі думки наштовхнула мама. Вона мене ніколи не любила. Не хотіла такої невістки, як я. Микита у неї єдиний син, тож вона за нього так і трясеться.
Я, звичайно ж, заміж хочу, але не такою ціною. Це виходить, що шукаю жениха, а отримую афериста. Можливо, усе й не так, як я собі напридумувала, але чому він тоді не довіряє мені? Ми ж скоро станемо однією сім’єю.
Втім, я все одно переконана, що так усе “спроектувала” його матуся. Вона постійно влаштовувала мені якісь перевірки, ставилася з підозрою.. А зараз взагалі пішла ва-банк.
Терпіти цього я не збиралася. Зібрала речі й переїхала у гуртожиток. Забезпечити себе зможу – не маленька. А що буде далі, побачимо.
Микита, до речі, приходив вчора. Просився, щоб впустила, але я дівчина горда.
Це ж він палку трохи перегнув… Що скажете..?
Чи варто дівчині залишатися з таким чоловіком? Одружуватися з ним?
Яку пораду Ви могли б дати дівчатам, що потрапляють у подібні ситуації?
