Не щастило мені, чомусь, з жінками. До 35 років я був затятим холостяком, хоч прекрасно розумів, що без сім’ї щасливим не буду.
Я завжди був дуже сором’язливим хлопцем, важко мені було проявляти ініціативу. Добре, що моя сестра вирішила взяти ситуацію в свої руки.
Запросила на свій День народження подругу, яка давно вже овдовіла. Світланка вірила, що Надя – прекрасна кандидатура на роль моєї майбутньої дружини.
Напередодні знайомства я хвилювався, довго чепурився біля дзеркала, дуже вже хотів сподобатися жінці.
Так і сталося. Варто було нам лише один раз поглянути одне на одного, як ми відчули, що між нами літають іскорки.
Наступного ж дня після знайомства я запросив Надію на побачення. Все пройшло ідеально, ми багато розмовляли, сміялися, а наприкінці вечора я наважився поцілувати її.
В той момент я відчув, що Надя – моя доля, тож не минуло й місяця, як я запропонував жінці вийти за мене заміж.
Коли я спитав її, чи готова вона стати моєю дружиною, то чекав, що вона розтане від щастя, кинеться мені на шию і скаже заповітне: “Так!” Але цього, на жаль, не сталося.
Вона лише сухо відповіла, що не хоче поспішати, що це надто серйозний крок, аби робити його так швидко.
Мені було прикро, але я намагався зрозуміти Надю. Як не крути, а вона не лише за себе відповідальна. Від першого чоловіка в неї залишилася донька.
Натомість, жінка запропонувала мені переїхати до неї і подивитися, яка з нас сімейна пара вийде.
Я погодився, вирішивши, що це чудова ідея. Як же я помилявся.
З першого дня мого проживання разом з Надею та її донькою життя почало перетворюватися на справжнє жахіття.
По-перше, я зовсім не сподобався Іринці. Вона поводила себе так, наче мене й не існує. Як я не намагався із нею потоваришувати, та нічого не виходило. Я прекрасно розумів, що рідного батька я не зможу їй замінити, але ми могли б стати непоганими друзями.
По-друге, мене вбивало те, що на стінах усіх кімнат у квартирі висіли фотографії Дмитра – покійного чоловіка Наді.
Ба більше, вона постійно його згадувала, в кожній нашій розмові звучало це ім’я, яке вже за кілька місяців спільного життя стало мені огидним.
– Остапе, як це ти не любиш борщ? От мій Дмитрик тільки його б і їв увесь час, – казала мені Надя.
Щомісяця вона змушувала мене їздити разом із нею на цвинтар, аби прибрати могилу її покійного чоловіка. Поки я наводив лад, Надя сиділа і заливалася слізьми так гучно, що всі довкола могли це чути.
Спершу я терпів, бо розумів, що біль від втрати близької людини ніколи не зникає, але його можна контролювати, бодай заради тих, хто тебе оточує в реальному часі.
Але, схоже, Надя навіть не намагалася спробувати це зробити. Їй було комфортно так жити. Тільки я от не бачив сенсу в такому існуванні.
З кожним днем я розумів все ясніше – жінка мене зовсім не кохає.
Я не міг більше мовчати, тож вирішив відверто поговорити з Надею про свої почуття.
– Надійко, мені дуже складно жити, усвідомлюючи, що ти досі не відпустила покійного чоловіка.
– Я й не збиралася його відпускати. А тобі чого важко? Живи собі та радій, що ми з Іринкою дали тобі прихисток у своїй сім’ї. Якби не я, то ти б досі жив самотиною.
Невже я й справді не заслужив на кохання, повагу і ніжність? Я не хотів у це вірити, не хотів миритися з думкою, що треба буде терпіти таке ставлення до кінця свого життя.
Аби бодай на мить забутися, я почав пити. Добре, що це тривало недовго. Одного разу я поглянув на себе в дзеркало, і мені самому стало огидно від свого відображення. На кого я перетворився?!
Я зібрав усі свої речі, подякував Наді за все хороше, що між нами було, і забрався з тієї злощасної квартири.
За кілька місяців жінка зрозуміла, що втратила мене назавжди, намагалася повернути, але більше так жити мені не хотілося.
Інтуїція підказувала, що скоро я зустріну людину, яка знайде для мене місце у своєму серці, чого так і не змогла зробити Надя.
Мої передчуття мене не підвели. Незабаром я закохався в Ярину – найкращу жінку в усьому світі. Вона приймала мене таким, яким я є, ні з ким не порівнювала, поважала і любила. Це все, що мені було потрібно від життя.
Не минуло й 3 місяців з часу нашої першої зустрічі, як ми з нею одружилися. Я був дуже щасливим.
Нещодавно у нас з Яринкою народився синочок. Не можу й описати словами, що я відчував, коли вперше взяв малюка на руки. Я навіть розплакався, бо в той момент зрозумів, що нарешті маю справжню і дуже щасливу сім’ю, про яку так давно мріяв.
Що ви думаєте про Надю?
Чи правильно вчинив головний герой?
Фото з відкритих джерел
