Я завжди поважав свою маму за те, що вона змогла виховати мене сама, без жодної допомоги. На жаль, тато помер, коли я був іще зовсім маленьким, тож жінці довелося замінити мені обох батьків.
Вона намагалася дати мені все, чого я потребував, тож я ніколи не забуду того, що вона для мене зробила, але так ганебно себе поводити з іншими людьми навіть їй не дозволю.
Вся справа в тому, що я все життя намагався бути ідеальним сином, відповідати усім очікуванням мами, виконувати усі її прохання. Я добре вчився, сам вступив до престижного вишу, який закінчив з відзнакою, а потім легко влаштувався на високооплачувану роботу.
Нарешті я зробив усе для того, щоб мама мною пишалася. Але варто було мені закохатися у дівчину, яка матері була не до вподоби, як мій образ золотого синочка розбився з тріском, як кришталь.
Аня – найпрекрасніша людина, яку мені доводилося зустрічати у житті. Вона дуже скромна і проста, її ніколи не цікавили мої статки, статус і гроші, бо вона зовсім не звикла до розкішного життя в столиці.
Народилася моя обраниця в селі, а в Київ приїхала на навчання. Вона у мене майбутній педагог.
Я ні хвилини не сумнівався в тому, що Аня – це моя доля. З нею я можу бути самим собою.
Мене переповнювала радість від того, що я нарешті зустрів ту єдину, тож я хотів поділитися нею з найдорожчою людиною.
Шкода, що мамина реакція далеко не була такою, яку я очікував.
– Що? Ти хочеш привести до моєї квартири якусь провінціалку? Ні, цього не буде! Ти завтра ж із нею порвеш. Я й чути нічого не хочу.
Я удавав, ніби послухав маминої поради, бо розумів, що нічого їй не доведу і не поясню.
Але коли Аня завагітніла, приховувати правду я більше не міг. Взяв Аню за руку і повів до РАЦСу.
Мамі я представив Анну уже як свою дружину. Треба було бачити її обличчя, вона мало не посиніла від злості, але нічого вдіяти не могла.
Як тільки ми з матір’ю залишалися сам на сам у кімнаті, вона не втомлювалася мені повторювати те, що майбутня дитина – це всього лише хитрий спосіб дівчини втримати мене біля себе. Потім вона вигадала нову версію про те, що її невістка взагалі вагітна не від мене.
Як же мені огидно було все це чути! Але я терпів, бо вірив, що треба дати мамі бодай трохи часу, аби вона звикла до нового члена нашої сім’ї.
Та цього, на жаль, так і не сталося. Все стало іще гірше.
Як Аня не намагалася сподобатися свекрусі – все було марно. Жінка чіплялася до неї з приводу чи без: то попрасувала не так, як годиться, то приготувала несмачно, то прибрала недобре. Усе це були суцільні небилиці, бо я точно знав, що моя дружина – чудова господиня, як-не-як в селі виросла, її бабуся всього, чого тільки можна навчила.
Останньою краплею мого терпіння стало те, що після народження нашого синочка, моя мама вимагала від Ані зробити тест на батьківство. Обґрунтувала це тим, що малюк зовсім на мене несхожий.
Моя дружина зберігала спокій, уникала конфлікту з усіх сил, тож одразу погодилася на умови свекрухи.
Та й боятися їй було нічого, бо результат показав, що Максимчик на 100% – моя рідна дитина.
Я вірив, що після цього моя мама нарешті дасть спокій Ані, але помилявся.
Вона відмовилася прописувати дружину у нашій спільній квартирі. Хоч половина житла належала мені!
Я не хотів влаштовувати скандали, намагатися щось доводити, тому просто зібрав речі, і ми з дружиною та сином переїхали на орендоване помешкання.
Спершу моя матір думала, що я вирішив її просто полякати, але коли зрозуміла, що повертатися я не збираюся, захвилювалася не на жарт.
Та мене це більше не хвилює. Я їй навіть своєї нової адреси не залишив. А для чого? Хіба варто спілкуватися з людиною, яка вважає себе кращою за інших? Не дарма гординя – це один з 7 смертних гріхів.
Чи погоджуєтеся ви з рішенням головного героя?
Фото з відкритих джерел
