Ми з чоловіком маємо двох дітей: 5-річну доньку та 2-річного сина. Я вже багато років сиджу в декреті, тому забезпечувати сім’ю доводиться чоловікові. Мої батьки розуміють, що нам не легко і намагаються всіляко допомагати.
Після весілля, мати з батьком віддали нам з Дмитром квартиру, яку раніше здавали в оренду. Зараз вони також регулярно дають нам фінансову допомогу, а також няньчаться з дітьми, коли потрібно. Адже нам з чоловіком також інколи хочеться повести час лише вдвох.
Натомість від свекрухи ми не дочекалися ще жодного хорошого вчинку. Жінка лише вміє просити гроші у сина, що мене надзвичайно дратує та обурює.
Мати чоловіка живе сама у трикімнатній квартирі. Її пенсій не вистачає на те, щоб оплатити комуналку і купити ліки та харчі. Проте економити чи обміняти квартиру на меншу вона не хоче. Діма просив матір купити собі однокімнатне житло, а решту грошей поставити на депозит в банк. Та свекруха нічого чути не хоче.
Днями жінка завітала до нас в гості. У той час Дмитро був на роботі, тому їй довелося скаржитися на життя мені. Свекруха розповідала, що у неї вже борг з виплати комуналки, адже протягом двох місяців їй немає звідки взяти грошей. Така заява мене здивувала, адже чоловік нещодавно дав матері на це кошти.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Далі вона натякнула на те, що ми їй повинні знову допомогти. Проте чомусь свекруха не розуміє, що у нас і своїх проблем вистачає. Наші діти часто хворіють, тому на лікування йде кругла сума грошей. А про те, що мені важко впоратися з хворою малечею і домашніми справами я взагалі мовчу.
Нам також потрібно за щось купувати продукти, а ще одяг чи іграшки. Між іншим, кожного місяця певна частка йде на погашення кредиту за автомобіль.
Щоб звести кінці з кінцями, ми намагаємося максимально економити і не дозволяємо собі жити на широку ногу.
Та коли я про це сказала свекрусі, вона відреагувала обуренням, мовляв, я невдячна егоїстка, яка завжди її недолюблювала.
Матір пожалілася на мене своєму синові. Дмитро образився. Проте і я не хочу з ним говорити, адже він без мого відому оплатив всі мамині квитанції.
Я нарешті прямо запитала, скільки це все може тривати. Чому ми повинні забезпечувати свекруху, жертвуючи власним комфортом? На це у Дмитра немає відповіді. Та я добре знаю свого чоловіка, тому за декілька днів все налагодиться.
Нещодавно я наткнулася на свекруху в магазині і яким було моє здивування, коли я побачила, що вона там купує червону рибу, дорогий сир та інші делікатеси. Того дня у нас на вечерю були заплановані макарони з сосисками.
Після цього вона сміє говорити, що це я егоїстка?
А як ви дивитеся на цю ситуацію?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
