— Юлька! Так у тебе совість є? — обурився я. Ти ж цілими днями вдома сидиш, в чистоті, в теплі. А я? Цілий день в шахті. А у мене, по-твоєму, нічого не болить?

Ми з дружиною жили в невеликому шахтарському містечку. Жили ми дуже дружно. Було тоді у нас троє дітей, троє синів: п’ять з половиною років, три з половиною роки і півтора року. Я працював на шахті, Юля, дружина, була в декретній відпустці і сиділа з дітьми вдома. Все у нас було прекрасно. Але на все життя мені запам’ятався один випадок, який зруйнував всі мої переконання щодо сімейних обов’язків. Ось послухайте …

В описуваний мною період нашого сімейного життя я вважав, що шахтарська праця — найважча праця. Приходив додому з роботи — вдома чистота, затишок, смачна вечеря, привітна дружина. Одного разу, коли молодшому синочку було дев’ять місяців, я прийшов з роботи, а дружина мені говорить:

— Юра, поноси Дімку. Всі руки відтягнув мені, спина болить. Ну не дитина — глина! Маленький, а такий важкий!

— Юлька! Так у тебе совість є? — обурився я. Ти ж цілими днями вдома сидиш, в чистоті, в теплі. А я? Цілий день в шахті. А у мене, по-твоєму, нічого не болить? За зміну так наламаєшся, ледве виповзеш на білий світ. У такі щілини доводиться пролазити, куди і миша не проскочить!

І ось, коли Дімі виповнилося півтора року, листоноша приніс телеграму, в якій було наступне: «Померла баба Анна. Потрібно розпорядитися щодо господарства».

Ну, погорювали ми погорювали, так треба щось вирішувати. Тим більше, що баба Анна була людиною великої душі. Вона виростила свою єдину внучку-сироту Юлю. Хотіли разом всі їхати, але передумали — їхати далеко і добиратися незручно. Самі намучимося і дітей теж. Зима, все-таки. Вирішили, що я залишуся з дітьми вдома, а Юля поїде ховати бабулю. На наступний день взяв я на роботі відгули, а Юля зібралася їхати в село.

— Ти коли повернешся? — питаю.

— Постараюся якомога швидше.

Поцілувалися, і Юля поїхала.

Залишилися ми з дітьми. З найперших хвилин я зрозумів, що зробив велику помилку, вирішивши, що краще мені залишитися вдома. Зізнатися, в душі я був спочатку навіть радий. Думаю, до відпустки далеко, так хоч відпочину трохи.

Просидівши з дітьми до обіду, нагодувавши їх, почав укладати спати. Думаю, ось зараз вони заснуть, і я посплю годинку.

Та нічого подібного! Зміг укласти тільки середнього. А старший і молодший і не думали спати. Ну, все ж увечері вони всі поснули благополучно. І раптом я згадав! Юлька ж мені сказала, щоб я обов’язково з ними гуляв на вулиці! Гаразд, завтра обов’язково підемо гуляти.

Ранок був жахливим. Треба чимось годувати дітей. Молодший ще, в основному, на молочній їжі. Думаю, зараз зварю їм кашу. Зварив! Перша порція молока збігла. Налив другу, насипав крупи. А скільки треба? Чорт його знає! Насипав на око. «Ну вже тепер ми не пропустимо» — з упевненістю подумав я. Уважно дивлюся в каструлю і бачу, як піднімається величезна бульбашка.

— Куди ж ти лізеш, скотина!

Каша спочатку перелилася через край. Судомно озираючись почав шукати якусь ганчірку. Не знайшовши, схопив руками розпечені ручки. Не втримавши, кинув каструлю на підлогу.

Мій стан може зрозуміти тільки той чоловік, який читав безсмертний твір Миколи Носова «Мишкова каша». Але у мене вийшло набагато цікавіше. Вся кухня була заляпана величезними плямами, схожими більше на коров’ячі коржі, ніж на кашу. У квартирі утворився стійкий сморід.

В результаті я накришив в молоко булочок і нагодував дітей. «Пішла вона, ця погана каша!» — з ненавистю подумав я про кашу, точно це вона була винна, а не я.

Так! Треба йти на прогулянку. Почав я одягати дітей! Слава Богу, що старший вже сам одягається. Найголовніше — виробити алгоритм одягання. Як краще — спочатку одягнутися самому, а потім дітей, або спочатку одягнути дітей, а потім самому одягнутися? Вирішив одягати дітей по черзі. Старший — сам, середнього одягаю. Теж без проблем: колготки, светр, комбінезон, куртка, шапка, вовняні шкарпетки, валянки, шапка, шарф — готово. Тепер молодший залишився. Так, починаємо в тій же послідовності. Раптом середній каже:

— А я пісяти хочу!

— Так йо-майо. Ти чого мовчав раніше?

— А раніше я не хотів …

— Гаразд, потерпи хвилинку. Зараз, Діму одягну.

Поки одягав Дімку, так поки розстібав середньому, Максу, куртку, комбінезон — сталася «катастрофа».

Так твою ж дивізію! Почав я середнього переодягати. Діма кричить, як різаний. Старший теж почав нити:

— Мені спекотно!

Нарешті, одяглися. І ось ми з коляскою вийшли на вулицю.

«Боже мій! Це що ж, кожен день таке знущання буде? Ні, так я просто збожеволію».

Після прогулянки прийшли ми додому. Роздяглися. Я з подивом дивлюся на гору одягу: це що, все було на нас?! Господи, куди ж це все дівати? Гаразд, потім розберемося. Діма почав вередувати, їсти захотів. Так, що йому дати? (Про старших я вже не думаю).

Кашу варити? Від однієї думки про каші у мене ледь епілепсія не розпочалася. Ні, що завгодно, тільки не каша. А що? .. Зварю картоплю і зроблю пюре. Цей варіант здався мені найбільш безкровним. Поки я готував, вибачте на слові, пюре, у квартирі відбувався котячий концерт. Молодші вже кричали не своїми голосами. А старший готовий був приєднатися до них. Ну добре. Нагодував. А ввечері чим годувати? Поставлю суп варити. Ось вже суп-то я зварю. Поки варилося м’ясо, я вирішив трохи перепочити. Та й діти, на щастя, заснули.

Ліг я на диван — і провалився. Прокидаюся від страшного смороду. Чорт! З каструлі вибіг бульйон, плиту залив! Ось же я крокодил! Всю плиту запаскудив! Поки варився суп, діти прокинулися. Нагодував їх так званим супом. Слава Богу!

Знаєте, я взагалі реаліст, але зараз я повірив в домовика. Звідки взявся цей бардак? Коли Юля їхала, все було чисто, і скрізь був порядок. А зараз що? Хто це влаштував такий кошмар?

Гаразд, покладу дітей на ніч — приберемо. Чекаю не дочекаюся ночі. Нарешті, настав час укладати дітей. І раптом згадав: їх же ще покупати треба! Бляха муха! Ну, треба так треба. Налив у ванну води, посади всіх трьох відразу. Витягнув. Витер. Одягнув майки. І тут сталося таке, що я ніколи не зможу забути. Коли почав укладати Дімку, виявилося, що кудись поділася соска. Ви коли-небудь губили соску? Клянуся, що якби я втратив зарплату разом з відпускними, я засмутився б менше! Діма плаче, дивиться мені в очі і благально просить:

— Соску дай!

— Так дитино ти моя, та зараз тато пошукає. Так допоможіть же знайти соску! — кричу старшим. А вони вже й самі почали шукати. Ну, провалилася і все! Година вже дванадцята ночі, а ми всі шукаємо соску.

Та й як же її знайдеш в такому бардаку ?! Придумав!

Коротше кажучи, побіг я роздягнений в сусідній під’їзд до Попових. У них Маринка маленька.

Подзвонив у двері. Аліна запитує, хто там.

— Аля, це я, Юра. Аля, спаси! Дай, будь ласка, яку-небудь соску! Ми загубили, і Діма плаче, вже опух весь від сліз!

— Ой, Юра! Так у нас одна соска, Маринка смокче. Є, правда стара, так її можу дати.

— Давай, Аля, швидше.

Подає вона мені соску. А вона вже злиплася від старості. «Нічого, — думаю, — дурниця!»

— Величезне дякую!

Помчав додому, затиснувши в руці стару соску, як коштовність. Прибіг — всі троє репетують не своїми голосами. Злякалися.

— Так все, все … Тато тут. Не треба плакати, мої зайчата.

Вимив соску, дав Дмитрику. Той вже знесилів від сліз. Відразу заспокоївся і заснув. Старші теж відразу заснули.

І ось я стою в темряві посеред моторошного свинарника на колінах, дивлюся в відкриту кватирку на найяскравішу зірку Венеру і, зі сльозами на очах, шепочу:

— Милий Бог! Я люблю тебе! Пробач, що я не знаю жодної молитви. Але я тобі обіцяю, я вивчу.

Мій улюблений Бог! Благаю! Зроби так, щоб скоріше повернулася додому моя дружина! Я більше не можу!

Ліг, так і не згадавши, що не їв сьогодні. Як заснув — не помітив. Хотів ж вдома забратися. Вранці прокинувся і з жахом подумав, що треба щось готувати Дімі. У кімнатах і в передпокої — чорт ногу зломить. У кухні, взагалі, як ніби Мамай пройшов. Треба хоч трохи прибратися. Так … З чого ж почати? ..

І раптом — дзвінок у двері! Боюся навіть думати, хто це. Відкриваю двері — Юлька! Юлечка! Бог! Ти почув мене! Дякую тобі!

Зайшла Юля додому, посміхається:

— Ну що, всі живі?

Підійшла навшпиньки до дітей і поцілувала їх по черзі.

А я просто отетерів від щастя! Врятовано!

А Юля навіть слова не сказала, побачивши перед очима такий приголомшливий розгром. Почала прибирати, попутно розповідаючи, як з’їздила. Бабулю добре поховали. Вона оформила дарчу на будинок. Будинок відразу колгосп купив. Худобу сусіди відразу розкупили. Привезла повні кишені грошей. Все обійшлося дуже вдало.

— Юля, давай сьогодні купимо тридцять сосок. Розкидаємо їх по всіх кутках, щоб куди не глянеш — скрізь лежить соска. Юля зареготала:

— Давай!

— Якби ти сьогодні не приїхала, мене б відвезли до божевільні!

Це був найщасливіший день у моєму житті. І з цього дня я вважаю, що шахтар — найлегша професія на землі!

Ви теж вважаєте, що бути мамою — це найважча робота у світі?

Content Protection by DMCA.com
Загрузка ...

цікаво

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: