Любов Годько, 78-річна мешканка Дніпра, розповіла про історію життя своєї мами — Поліни Малиш. Вона була ще дівчинкою, коли її родину розкуркулили.
Ще взимку 2022 року тренерка з інформаційної безпеки ІЦ «Майдан Моніторинг» – Оксана Яцюк опублікувала допис про радянського Діда Мороза, який створювався для кола найближчих підписників. Та описана родинна історія швидко поширилась мережею, зібравши тисячі поширень та коментарів: кожен ділився своїми розповідями з життя про Голодомор та колективізацію.
Для допису були обрано звичайне, здавалося б, фото із незнайомими нікому людьми: жінка із дівчинкою стоять біля хати із двома клунками речей. Його зробив Марк Залізняк, фото стало популярним і часто використовувалось разом зі схожими історіями.
Та якось одна жінка додала коментар: “Дівчинка з фото — моя мама”. Любов Годько впізнала на фото рідну людину.
Одразу було вирішено поспілкуватись з жінкою ближче. Для цього я додалась до неї у друзі та написала коротеньке SMS. Повідомлення починалось з вибачень: все ж родинне фото було використане без дозволу. А далі було б непростимим не розпитати в жінки більше про її родину.
Поки відповіді не було, я вирішила дізнатись більше про саме фото. Про Марка Залізняка, автора фотографії, було відомо багато чого: і статті, і роботи, й огляди критиків. А от про людей, яких він фотографував, інформації було не так багато.
На щастя, у Музеї Голодомору вдалось знайти опис до старого знімку:
“Фотографію зробив у 1929 році Марко Залізняк. Фото зроблене в с.Удачне Донецької області. Зображено розкуркулення родини Дугельних — Марії Дугельної та її дочки Анни. Чоловіка — Семена Дугельного — засуджено на 4 роки таборів. Марко Залізняк — селянин, автор фотолітопису нищення українського села Удачне в 1920-х – 1930-х роках. На зроблених ним світлинах — колективізація, розкуркулення, відбирання хліба та виселення до Сибіру українських селян”.
Відповідь від Любові Годько я все ж отримала. Зараз їй 78 років, вона мешкає в Дніпрі і давно вже на пенсії. 
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Пані Люба розповіла, що такі теми в родині ніколи не обговорювались, доки одного дня мама не побачила своє фото по телевізору.
Це було десь у 1967-1970 рр. На телебаченні тоді було прийнято перед художнім фільмом показувати документальну стрічку. Звали це “Журналом”. І от коли показували різні історичні фото, мама Люби різко повідомила: “А це я там на фото”. Ніхто з родини спочатку в це не вірив, аж потім вони згадали про сімейне фото, яке лежало в старій скриньці.
“Дівчинка Анна на фото — це ваша мама?” – поцікавилась я в жінки у фейсбуці.
Та вона швидко мене виправила: на фото зображена не Анна, а Поліна. Поліна Дугельна — мати Любові Годько.
Я поділилась музейними даними, які мені вдалось знайти. Але все виявилось не так однозначно.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
У своїх руках Любов Годько тримає фотографію, на якій зображені її мама та бабуся.
Вони мешкали на хуторі Романівка, що біля залізничної станції Удачна. Доросла жінка — Марія Малиш (Дугельна — прізвище за другим чоловіком). Дівчинку поряд звати Поліна Малиш. Це донька Марії від першого шлюбу. Відповідно, мама нашої героїні Любові Годько.
Поліна була старшою донькою Марії. Була ще й Анна, на два роки молодша.
Чи існує можливість, що на фото насправді зображення не мати Люби, а її тітка Анна?
У цьому ми розібрались і вирішили, що така ймовірність виключена.
Анна народилась у 1927 році. А дівчинці на фото (яке зроблене 1929 року) виглядає точно не на два роки. До того ж Поліна повідомила, що впізнала на фото саме себе.
Та, як виявилось, це не всі секрети давнього фото.
Марія та Поліна стоять на фоні будинку, що насправді належав свекру Марії, Кузьмі Малишу. Він дуже любив і внучку, і невістку. Тому коли його син, чоловік Марії, загинув у громадянській війни, забрав їх жити до себе.
Розкуркулено було саме Кузьму. І не в тридцяті роки, як написано на фото, а значно раніше. Про його долю з того часу нічого не відомо, а от Марію було вислано на Урал, звідки вона іноді надсилала листи.
Якщо брати до уваги математику, фото дійсно повинно мало б бути зроблене в середині двадцятих років. Одразу після смерті першого чоловіка Марія вийшла за Семена Дугельного і у 1929 році народила від нього другу доньку. Тож чи могла вона з двома доньками та новим чоловіком жити у колишнього свекра в 30-х роках?
Внуки і правнуки Марії і досі не можуть знайти пояснення, чому людей, які стоять біля старої подертої хати вважали куркулями.
Дівчинка в старій хустці за своє життя мала багато негараздів. Але вона змогла їх подолати. Спочатку здобула освіту в профтехучилищі, далі — вийшла заміж, а потім — почалась Друга світова. Одного дня жінка не змогла вчасно заховатись від обстрілів, їй пошкодило спину і багато років вона не могла ходити. Але хворобу Поліна успішно поборола, а свою інвалідність визнала лише у 80 років. До того жила і працювала, як і всі.
А працювати вона вміла, як згадує Любов. Жили вони хоч і бідно, та в хаті завжди був порядок. Одразу після війни було найгірше: тоді замість справжніх ложок доводилось їсти іграшковими совочками. Усі гроші йшли на лікування матері, а коли її виписали, для Люби було справжнє свято: і мама повернулась, і ложки придбали.
Попри все пережите, Поліна мала велику любов до життя. І у своєму позитиві вона завжди виховувала дітей. Жінка навчала доньок тримати в пам’яті дідуся Кузьму, якого колись розкуркулили.
Нащадки Поліни виросли гідними людьми: у кожного хороша освіта, зразкова сім’я. А онук, знаючи історію свого роду, пішов добровольцем захищати нашу землю.
Неймовірно прикро розуміти, що таких історій — тисячі. А ми знаємо про них геть трохи із музейних записів та переказів старших родичів. Але в мені живе віра, що такі історії зможуть пробудити спогади та зібрати більше інформації про наше минуле.
А у вашій родині є подібні історії? Діліться з нами в коментарях
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
