Я вирішив провідати своїх батьків. Купив квитки на потяг і поїхав. У плацкарті мені дісталося верхнє місце і це не викликало мені дискомфорт. Я хотів дочекатися провідника внизу, та одна з жінок, що мала нижнє місце почала сильно обурюватися.
Я захотів перекусити й вирішив спуститися. Та жіночки цьому не зраділи. Вони пили чай, сидячи з обох сторін, і демонстрували своє невдоволення.
– Дозвольте, я швидко поїм за цим столиком. – Попросив я.
– Молодий чоловіче, ви не бачите, що ми тут сидимо? Ваше місце нагорі, то попросимо там поїсти. Ми потім не зможемо заснути через запах вашої їжі. Ми втомлені й хочемо відпочити. – Відповіла одна.
Після цього я більше до них не говорив. Я пішов до провідника, напив кип’ятку і запарив дешеву локшину. Коли повернувся, то виліз на своє місце і почав їсти. Та саме в цю мить вагон сильно хитнуло. Вся моя вечеря полетіла вниз.
Коли я нахилився, то побачив, що мої макарони повсюди. Включаючи столик, модну зачіску однієї сварливої жінки та підлогу. Вони буквально потрапили у кожен куточок нашого відділення. Я не знав чи мені сміятися чи плакати.
– Що це таке?! Ви, що їсти не вмієте? Чи вперше у поїзді їдете? Хто це все буде прибирати? – Вурчала жінка та знімала зі себе білі закручені ниточки.
– Ну я ж не хотів. Ви самі бачили, як хитнуло. – Вибачався я і допомагав виймати макарони з її голови.
Після цього ми відчували запах локшини до самого ранку. Коли хтось проходив повз, то одразу кривився і закривав носа, а провідниця навіть більше не підходила. Бідна жінка хотіла якось помитися, але ж у звичайному плацкарті для цього немає умов.
Я добре спав тієї ночі, лише відчуття голоду дещо турбувало. Але ж це не моя провина! Вони самі сказали їсти нагорі.
Чи правильно повелися жінки? Як можна було уникнути цього непорозуміння?
