Ніколи й не сподівалася від себе, що геть втрачу голову від нерозділеного кохання у 18 років.
Максим був старший, якраз збирався до армії йти. Я шалено була закохана у нього, заради одного лише його погляду була готова на все.
Не знала я, що людина, якою я так захоплювалася, мною просто скористається і забуде.
Між нами була лише одна ніч, але цього виявилося достатньо для того, щоб я завагітніла. Дізналася про це на врученні атестата, коли мені раптово стало зле, а подруги все жартували, що я, мабуть, вагітна, раз мене постійно нудить.
Лише мені в той момент смішно не було. Я зрозуміла, що ношу під серцем дитину.
Одразу після школи побігла до Максима. Двері знайомої квартири відчинила якась жінка.
– Доброго дня! А Ви до кого?
– Добрий день. Я шукаю Максима.
– Так, він вже поїхав давно. Тепер не знаю навіть, коли повернеться.
– Можливо, у Вас є його адреса? Мені треба терміново з ним зв’язатися, а слухавку він не бере.
– Пробачте, люба, але синочок просив нікому не повідомляти, де він саме знаходиться.
Я зрозуміла, що залишилися зі своєю проблемою сам на сам. Кохана людина просто скористалася моєю наївністю, силою моїх почуттів до нього.
Було дуже боляче в це повірити. Іншого виходу, окрім як просити допомоги у батьків, в мене не було.
– Сором який, люди добрі! Та хіба ж ми тебе так виховували? В кого ж ти така розпусна – гадки не маю, – кричала матір, запиваючи свій гнів водою.
Батько сидів мовчки, лише час від часу осудливо хитав головою.
– Мамо, тату, що ж тепер робитимемо?
– Ми? – розсміялися мама. – Ми з батьком нічого не робитимемо, а ти сама тепер вирішуй, як жити і що робити. Збирай свої речі – щоб за 10 хвилин духу твого тут не було.
Я стояла посеред рідної вулиці з 2 валізами і плакала так, що мало легені не луснули. Не могла я повірити в те, що найдорожчі люди мене зрадили, кинули саму в таку важку хвилину.
Йти було нікуди… Благо, що я згадала про бабусю, яка жила неподалік від батьківської хати.
З нею наша сім’я майже не спілкувалася. Якась чорна кішка між нею та батьком пробігла. Він навіть мені забороняв з нею спілкуватися, хоч я ніколи й не припиняла приходити до бабуні в гості, бодай на кілька хвилин.
Прибігла до неї вся в сльозах, в розпачі. Боялася, що й старенька мене прожене, але все було зовсім не так…
– Моє сонечко, дівчинко золота. Не ридай, дитя ж усе відчуває. Все буде добре. Дав Бог дитинку, то й поставити її на ніжки допоможе. І я у тебе є.
Я не вірила своєму щастю – нарешті я не одна.
Ми перебралися до села, де в бабусі була старенька невелика дача. То були найщасливіші і найбезтурботніші 9 місяців мого життя. Ми їли свіжі овочі та фрукти, пекли смачні пироги, а ввечері говорили про все на світі.
Коли з’явився на світ мій Ромчик – плакали обоє від радості і відчуття благословення Божого.
– Як добре, що ти дитинку зберегла, поглянь лише – яке це щастя! – казала бабуся.
Вже за рік я змогла вийти на роботу, бо виховання взяла на свої плечі старенька.
Минав час, я так заміж і не вийшла, хоч могла. Мені не хотілося… Стільки зрад і підлості було у моєму житті – іще одного ножа в спину не витримаю. Щасливо жили утрьох.
Щоправда, син, переглядаючи старі фотографії разом з бабунею, часто у мене питав, чому мої батьки не цікавляться ним, не хочуть його побачити. Ми завжди відкладали цю розмову на потім, але потім вирішили таки все розповісти, як є. Спершу йому було складно це зрозуміти, але потім він прийняв це як факт.
Не встигли й оком змигнути, як наш Ромко став дорослим чоловіком. Ще трохи і стане повнолітнім. На відміну від багатьох хлопчаків такого віку, мій син дуже спокійний, розважливий, вчиться прекрасно – перший претендент на золоту медаль.
За день до випускного балу на порозі нашого дому неждано-негадано з’явилися мої батьки. Захотіли з онуком познайомитися.
Я скандал влаштовувати не стала. Ввічливо запросила до столу. Як каже бабуся: “Іриночко, треба пробачати людям провини їхні”. Я намагалася це робити.
Роман спокійно розглядав своїх “бабусю” та “дідуся”, які насправді були ними лише на папері.
– Ірино, то може, ти поясниш синові, хто ми такі.
– А я знаю сам. Ви син моєї бабусі, а Ваша дружина – це матір моєї мами.
– Це звісно, правильно, але я не просто її матір, я ще й твоя бабуся, а Ангеліна Василівна – твоя прабабуся.
– Ні, це Ви, мабуть, таки щось плутаєте. У мене є єдина і найрідніша бабуся – і це не ви. Вас я бачу вперше.
Приємного прийому так і не відбулося, тож батьки просто встали з-за столу, подякували за гостину і подалися до виходу. Батько тихо прошепотів мамі:
– А я казав, що буде пізно. Знав, що він нас не прийме. Та воно й не дивно…
Ми з бабусею хотіли обговорити цю ситуацію з Романом, але він перебив нас обох, опустився перед старенькою на коліно і сказав:
– Бабунечко, підеш завтра зі мною на випускний бал разом із мамою. Ви ж обидві – головні жінки у моєму житті, – він обережно почепив на зап’ястя старенької красивий браслет із квіткою, – відмова не приймається!
Чи змогли б Ви пробачити своїм батькам, якби опинилися на місці Ірини?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
