Одного дня я стояв на касі в магазині. Касирша пробила мої продукти і запитала:
– Це все?
Інтонація мені здалася дуже знайомою, але я б не впізнав її, якби не прочитав ім’я на бейджику “Маргарита Мельник”.
– Рито, це ти? – здивовано запитав я.
– Так…А що? – запнулася дівчина, піднявши голову. – Олексій! – несподівано вигукнула вона.
– І я не очікував тебе тут побачити.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Літо 1988 року. Ми з Ритою гуляємо вечірнім містом. Вона була красивою дівчиною, за якою впадало багато хлопців. Я відчував себе переможцем, бо Рита була зі мною.
– Я мрію стати журналістом, – розповідаю їй.
– Журналістом? Мені таке зовсім не подобається. От я, наприклад, буду співачкою, – відповідає дівчина.
Ми далі йшли довгою вулицею і раптом Рита каже:
– О, кафе. Давай зайдемо щось перекусимо.
На той момент у мене була з собою незначна сума грошей, яку мені залишила мама до кінця тижня. Переживаю, чи вистачить цього, але погоджуюся.
Зайшли і замовили піцу з шампанським. Всередині грала музика і Рита почала пристрасно танцювати, підспівуючи улюблену пісню. Я бачив, що їй це дуже подобається.
Зрештою нам принесли рахунок. Мені не вистачало грошей, щоб розрахуватися, але моя супутниця доклала необхідне і сказала:
– Гуляти так гуляти! Що робимо далі?
А далі ми провели незабутню ніч. Після цього ми ще три місяці зустрічалися, поки Рита не кинула мене заради багатого і перспективного хлопця. Мені було боляче. Все, чого я тоді хотів – це помститися їй.
З того часу пройшло тридцять років. Зараз Рита сиділа за прилавком магазину. На ній вже не було навіть сліду від колишньої вроди.
– Пригадую, що ти мріяла стати співачкою? – весело кажу я.
– Так…А ти журналістом став. Я бачила твої статті. Цікаві, – відказала Рита.
Я вийшов з магазину і думав про те, що нарешті з нею поквитався. Тепер вона сидить на касі, без перспектив і майбутнього, а я їй навіть лишив решту, як спогад про той розділений рахунок.
Через декілька днів ноги мене знову привели у цей супермаркет. Раніше я туди рідко заходив, але зараз чомусь мене туди тягло.
Рита сиділа на звичному місці і зраділа, побачивши мене.
– Ти куриш? Можемо разом постояти на дворі, – запропонувала вона.
Ми вийшли і закурили.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Я хотіла вибачитися за те, що було в молодості… – почала говорити дівчина.
– Перестань. Це давно в минулому. Я вже втретє одружений і маю трьох дітей.
– Ти знаєш, я відчуваю, що ти мене шкодуєш. Думаєш, що я мріяла стати співачкою, а опинилася на касі?
– Та не зовсім…
– Я ж бачу, що це так. Але знаєш, у мене в житті все гаразд. Пам’ятаєш, я колись хотіла назвати свій альбом “Моє щастя”? Я б і зараз його так назвала. Просто тепер у мене інше розуміння цього поняття. Двадцять п’ять років тому я вийшла заміж за Дмитра. Він прекрасний чоловік і чудовий батько. Працює слюсарем і добре заробляє. Я б могла не працювати, але мені подобається спілкуватися з людьми. А ще у мене дочка є. Також Рита. Доросла вже і зовсім на мене не схожа. Стала юристом і народила мені внучку. Я зараз щаслива бабуся. Гаразд, я вже маю йти..
– Рито, – зупинив я її на мить, – мені зовсім не шкода тебе! Я радий, що в тебе все гаразд!
Вона усміхнулася і сказала:
– І співачкою я все ж стала. Виконую зараз колискові для онуки і вона від них в захваті.
А що ви думаєте про таку несподівану зустріч?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
