Буває так, що шкільні вороги виростають та будуть спільну сім’ю. Так сталось і в моєму житті: зараз нам із чоловіком вже за 30, але колись ми навчались в одній школі і були запеклими ворогами. Ми ненавиділи один одного, доки це не переросло в симпатію, а потім — у кохання. І ось вже 6 років ми сім’я. З нами живе дочка від попереднього шлюбу чоловіка, бо її мама знайшла собі іншого. Дзвонить дитині раз на рік, та й то, якщо згадає про її День народження вчасно.
Максим став батьком дуже рано, але дочку він просто обожнює: ігри, подарунки, увага — все готовий їй віддати. Я теж швидко знайшла з маленькою Улянкою спільну мову, тому жили ми дуже навіть щасливо.
Коли чоловік запропонував офіційно одружитись, сумнівів не було. Ми обоє працюємо, добре заробляємо і знаємо, чого хочемо від життя. Ми були в тій ситуації, коли вже є і досвід, і помилки, і надії на краще.
Одразу після одруження почали обговорювати і народження спільної дитини. Звісно, дочку Максима я щиро любила, але мріяла теж народити. Цілий рік намагалась завагітніти, але нічого не виходило. Тоді ми наважилися йти до лікаря. Здавалось, що шансів уже немає, і я ніколи не стану мамою. Але лікар запевнив нас у тому, що ми повністю здорові.
– Хіба так може бути? – запитала я в лікаря, втрачаючи надію.
А він лиш глянув на мого чоловіка і сказав:
– Розкажіть жінці правду, інакше мені доведеться це зробити.
Я не могла нічого зрозуміти, а Максим мовчав, як риба. Що це за така правда?! І що він від мене приховує? У голову лізли різні думки. Як я не намагалася розпитати про все чоловіка, але марно! Він відвернувся до мене спиною і вдавав, що спить. А от я цілісіньку ніч ока не зімкнула, не могла дочекатися світанку. Прокинулася, коли коханий якраз збирався на роботу. Він глянув на мене і швидко випалив:
– Скажу тобі це лише раз. Хочеш мене суди, хочеш приймай таким, який я є, але у мене вже є дочка. У нас є! Ще одну дитину я просто не витримаю. Це крики, памперси, недоспані ночі. Досить з мене!
Я не могла повірити власним вухам. Невже основна мета людини, яку я так люблю — це жити у своє задоволення?! А я? Хто про мене подумає?! Я ж так мрію народити свою дитинку… Що тепер робити?! Як жити далі?
Що порадите жінці? Як би вчинили на її місці?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
