Андрій сказав мені, що більше не кохає. Знайшов собі молоду дівчину, яка і гарніша, і худіша, і лагідніша.
Я не стала тримати його силою. Хоче – нехай іде з Богом.
Довго й нудно збирав колишній речі, перебирав у руках кожну річ по 10 хвилин, згадував, як йому брелок син подарував, коли був іще маленьким, як приємно було отримати чашку від майбутньої невістки, як до сліз його розчулювали малюнки із зображеннями нашої сім’ї, які малювала донечка і вихвалялася потім ними перед усіма гостями…
– Дивися, Надійко, ось цей светр ти мені подарувала на річницю нашого весілля 2 роки тому. Ой, а тут дірочка невелика. Зашиєш, а я чаю нам заварю? – безтурботно сказав Андрій, давно вже забувши про те, що збирає валізу, бо йде до іншої.
– Ти геть збожеволів? Нехай тобі коханка дірки зашиває. До твоїх речей я більше й пальцем не торкнуся.
– То давай ще чаю на доріжку вип’ємо…
– Який чай?! Зібрав увесь свій мотлох і забирайся з моєї квартири. Даю тобі 10 хвилин, – суворо сказала, нервово поглядаючи на годинник.
– Кудись поспішаєш?
– Не твоє собаче діло! За Маринкою своєю краще слідкуй.
– Ти така вродлива сьогодні? Кудись ідеш?
– Андрію, я зараз почну викидати Твій одяг через балкон, якщо ти зараз же не віддаси мені ключі і не залишиш цю квартиру.
Допити стосовно моїх планів на вечір не припинилися, тож довелося виштовхувати колишнього з домівки силоміць.
Закрила за ним двері і засміялася. Не життя – комедія якась.
Поглянула на годинник – вже запізнювалася на зустріч з однокласником, який випадково зустрів мене біля будівлі РАЦСу, коли я несла подавати заяву про розлучення.
Запросив мене на каву, мовляв, просто поспілкуємося, пригадаємо собі юність. 20 років тому ми зустрічалися, але кохання між нами не було, тому й не вийшло нічого.
Я не шкодувала, що прийняла пропозицію Романа. Вечір минув чудово, ми пригадували собі шкільні роки, жартували і говорили на різні теми. Ми вийшли з кафе, і він запропонував іще десь прогулятися, але я відмовила:
– Ром, вже пізно, а мені завтра на роботу. Рада була знову зустрітися.
– Невже знову прощаємося на 20 років?
– Та ні, чого ж. Матимеш можливість – телефонуй.
Дарма я Роману це сказала. Після того вечора він почав дзвонити мені щодня, запрошувати мене на вечері. Одного разу навіть розкішний букет надіслав до мого офісу.
Я була шокована, але приємного насправді було мало. Я вирішила розставити всі крапки над “і”:
– Романе, а твоя дружина не проти того, що ти мені робиш такі знаки уваги, вона взагалі знає, куди ти вечорами зникаєш?
– Вона про все знає, тому тобі хвилюватися нічого.
За кілька тижнів мені зателефонувала якась незнайомка і попросила про особисту зустріч. Сказала, що хоче відверто зі мною поговорити.
Виявилося, це була Інна – дружина Романа. Як тільки я її побачила – вона розплакалася і почала мене благати, аби я не забирала її чоловіка з сім’ї.
Мені дар мови відняло! Як я могла повірити в те, що колишній однокласник каже мені правду?! Яка ж дружина не буде проти вечірніх походеньок свого чоловіка з якимись давніми знайомими?
Я почала просити вибачення і переконувати Інну в тому, що між нами нічого немає. Розповіла їй свою історію, сказала, що побувала в її шкурі, тож знаю, як це боляче.
Ми обоє виплакалися, виговорилися і розійшлися. Дорогою додому я йшла, наче не своїми ногами. Біля зупинки побачила стареньку бабусю, яка продавала милі букетики квітів. Мені стало її шкода, тож я придбала й собі невеликий оберемок.
Під під’їздом на мене вже чекав Андрій.
– То не встиг я піти, як тобі вже квіти хтось дарує?
– Тебе це не стосується, – втомлено відповіла я, – чого тобі?
– Я хочу забрати деякі свої речі, поговорили б собі трохи.
– Ні, я вночі з чужими чоловіками не балакаю.
– Який же я чужий?
– А що рідний? Андрію, я втомилася. Дай мені спокій.
Наступного вечора біля мого будинку на мене чатували одразу 2 кавалери – колишній однокласник і колишній чоловік. Якби я вчасно не підійшла – мабуть, побилися б. Заледве змусила їх обох піднятися до квартири, аби перед сусідами мене не соромили.
Кричала з усіх сил і на одного, і на іншого:
– Романе, як ти смів взагалі сюди прийти? За кого ти мене маєш? Думав, що я після розлучення одразу в коханки до тебе запишуся? Помиляєшся! У мене, на відміну від тебе, є совість. Знаєш що? Забирайся геть. Повертайся до дружини і почни цінувати все те, що вона робить для тебе. Інна – прекрасна людина.
– Правильно, Даринко, так йому й треба, – заметушився Андрій.
– А ти тут що забув? Я з тобою й говорити не буду. За 3 хвилин, щоб тебе навіть видно не було!
– Даринко, ну пробач мені! Я не кохаю Маринку, я тебе кохаю. Тільки з тобою мені по-справжньому добре. Вона й готує не так, й сидить не так, навіть дихає якось неправильно. Вона – не ти! Мені ти потрібна! – тараторив безперестанку колишній.
– Мені це не цікаво. Геть!
– Куди ж я піду, до коханки не повернуся, спатиму тоді на сходовому майданчику.
Я не мала сили виштовхувати його в плечі, тому просто дозволила переночувати одну ніч в квартирі. Як-не-як, це і його домівка теж.
Вранці прокинулася і почула запах фірмових млинців Андрія. Зайшла до кухні, а стіл вже накритий – кава, мій улюблений джем і ціла тарілка налисників.
– Дарусю, ти вже прокинулася? Будь ласка, пригощайся. Я приготував твій улюблений сніданок.
Сіли до столу, почали розмовляти так, ніби нічого й не було…
– То ти пробачиш?
– Життя покаже.
Так і залишився Андрій зі мною, врешті-решт помилятися може кожен. Аби тільки вчасно визнати свою провину і спробувати все виправити.
Чи змогли б ви пробачити зраду? Чи правильно вчинила Даринка?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
