– Дев'ять тижнів, – сказала лікарка. – Вітаю.
– Не з чим, – сухо відповіла Вероніка. – Помилка.
– УЗД помиляється рідко.
– А чоловік – ще рідше. Бо в мене його немає.
Лікарка зняла рукавички.
– Тоді є інший варіант.
Вероніка мовчки взяла папірець і вийшла в коридор. Там уже чекала Ніна.
– Ну?
Вероніка простягнула висновок.
Ніна пробігла очима, сіла поруч і видихнула:
– Це ж від Симонова?
– Не вимовляй це прізвище.
– А що, від святого духа?
– Один раз. Один. Раз.
– У сорок чотири навіть одного разу вистачає, виявляється.
Вероніка різко встала:
– Я не збираюся народжувати для людини, яка двадцять років одружена.
Ніна теж підвелася.
– Стривай. Ти ж казала, що він "майже розлучений".
– Він так сказав.
– І ти повірила?
– А ти зараз мене добиваєш чи допомагаєш?
Ніна подивилася на неї довго.
– Я зараз намагаюся зрозуміти, кого мені шкода більше: тебе, його дружину чи дитину, яку вже встигли зробити крайнім.
Вероніка відвернулась.
– Дитині ще нічого не болить.
– Зате тобі болить репутація.
– Так, болить! – різко кинула вона. – Бо я все життя будувала собі ім'я, а тепер маю вийти перед колективом із животом і пояснювати, що завуч, яка на педрадах читає мораль, залетіла на зустрічі випускників від чужого чоловіка.
Ніна скривилась.
– "Залетіла"? Гарно ти про власну дитину.
– А як це ще назвати?
– Наслідок.
– Помилку.
– Живого.
*
– Я йому не скажу, – сказала Вероніка вночі, доїдаючи холодну ковбасу просто біля холодильника.
– Скажеш, – відповіла Ніна, сидячи на табуреті. – Він має право знати.
– Право? А його дружина теж мала право знати, з ким її чоловік ночує в люксі після "зустрічі класу"?
– От бачиш. Ти сама знаєш, що він мерзотник.
– Так. Але це не робить мене зобов'язаною повісити собі на шию ще й його.
– Зручно.
– А мені вперше в житті хочеться хоч раз подумати про себе.
– Ні, Вероніко. Це якраз не про себе. Це коли за твоє "мені незручно" потім платитиме інший.
– Не лізь у пафос.
Ніна нахилилась до неї:
– Найжорстокіші рішення завжди маскують фразою "я просто хочу спокою".
Вероніка стиснула в руці шматок ковбаси.
– Ти не уявляєш, що таке бути мішенню.
– А ти не уявляєш, що таке вирости й випадково дізнатися, що тебе сховали, бо мамі було соромно.
*
Сергій подзвонив сам.
– Скворцова, ти зникла. Я вже думав, ти мене прокляла.
– Майже.
– Слухай, я тоді був п'яний, але не настільки, щоб забути тебе.
– Дуже шляхетно.
– Давай без цього. Я хочу тебе побачити.
– Навіщо?
– Бо деякі речі не телефоном.
Вона мовчала.
– Вероніко? Ти там?
– Я вагітна.
На тому кінці стало тихо.
Потім Сергій кашлянув.
– Це точно моє?
– Оце і є твоє "не телефоном"?
– Не перекручуй. Я просто…
– Просто що? Рахуєш?
– Я маю право спитати.
– А я маю право покласти слухавку.
– Стривай. Якщо це правда… я приїду.
– Не треба.
– Це вже не тільки твоє рішення.
Вона засміялась коротко й зло.
– Ти дуже вчасно згадав про відповідальність. Прямо між сніданком із дружиною і відрядженням.
*
У ліцеї новина розійшлася раніше, ніж вона встигла купити вільні сукні.
– Ви чули? Скворцова вагітна.
– Та ну.
– В її віці?
– От вам і "моральний вигляд педагога".
– А батько хто?
– Кажуть, одружений.
Вероніка зайшла в учительську, і шепіт не стих. Просто став тихішим.
Молода вчителька англійської з удаваною усмішкою сказала:
– Вероніко Сергіївно, вам чай без кофеїну?
– А вам – урок без пліток? – відповіла вона.
З кутка хмикнула бібліотекарка:
– Ну, справедливості заради, дітям тепер буде що обговорювати замість ЗНО.
Вероніка поставила чашку на стіл так різко, що чай вихлюпнувся.
– Дітям буде що обговорювати, бо дорослі в цьому ліцеї виявилися дрібнішими за старшокласників.
Тут озвалася завгосп:
– Та ні, колего. Просто коли ти роками вчиш усіх "як правильно", а потім сама…
– Сама що?
– Сама живеш не за підручником.
Кілька людей опустили очі. Кілька – навпаки, ожили.
І саме в цей момент у дверях з'явився Сергій із букетом.
По учительській пройшов глухий шум.
– О, – тихо сказала англійка. – Навіть так.
Сергій зробив крок до Вероніки.
– Я хотів нормально. По-людськи.
– З букетом у школу? Ти або дурний, або сміливий.
– Я батько.
І тут від столу підвелась математичка, суха й гостра.
– Батько? Одружений? У шкільній учительській? Прекрасний приклад.
Сергій глянув на всіх і сказав:
– Найбільше всіх обурює чужий гріх у тих, кому просто не випало шансу згрішити.
Учительська завмерла.
Фраза впала важко, як табурет.
– Ви взагалі нормальний? – видихнула англійка.
– А що не так? – різко кинув він. – Половина тут живе в брехні: одні ненавидять чоловіків і грають у "щасливу сім'ю", другі повчають дітей, яких самі терпіти не можуть, треті бісяться не від аморальності, а від того, що в сорок чотири хтось ще комусь потрібен.
– Замовкни, – тихо сказала Вероніка.
Але було пізно.
У дверях стояла його дружина.
Ніхто не почув, як вона зайшла.
Аж надто спокійно вона спитала:
– То хто тут у нас "потрібен"?
Сергій зблід.
Вероніка теж.
Дружина перевела погляд на її живіт.
– Це вона?
Ніхто не відповів.
– Я питаю: це вона?
– Олено, не тут, – видавив Сергій.
– А де? У готелі, де ти востаннє був "у відрядженні"? Чи тут зручніше – при колегах і під портретом Шевченка?
Вероніка стиснула спинку стільця.
Олена підійшла ближче.
– Ви знали, що він одружений?
– Так, – сказала Вероніка.
По кімнаті пройшов нервовий видих.
– Чесно, хоч за це дякую, – кивнула Олена. – А тепер скажіть чесно ще одне. Ви дитину залишили, бо хочете її… чи бо вирішили, що це ваш приз за самотність?
– Олено, вистачить, – кинув Сергій.
– Ні, не вистачить. Ти мовчи. Ти вже все сказав, коли приволік сюди квіти, ніби це романтика, а не дешевий цирк.
Вона глянула на Вероніку без крику, і від того було ще гірше.
– Ви не жертва. Але й я не декорація у вашій пізній історії кохання.
– У нас немає ніякої історії кохання, – відрізала Вероніка.
– Тоді тим більше гидко.
Ніна, яка щойно вбігла в учительську, схопила Вероніку за лікоть.
– Ходімо.
– Ні, – сказала Вероніка. – Нехай договорять. Всі ж хотіли шоу.
Олена усміхнулась куточком губ.
– Шоу? Ні. Шоу – це коли суспільство розпинає коханку, але терпить брехуна, якщо він вчасно приніс зарплату додому.
Сергій різко підняв голос:
– Я не кидав сім'ю!
– Та невже? – Олена обернулась до всіх. – Чуєте? Він не кидав сім'ю. Він просто ходив на сторону тілом. Це, мабуть, тепер вірність у розстрочку.
Хтось пирхнув. Хтось відвів погляд.
І тоді Вероніка сказала те, після чого проти неї стали навіть ті, хто ще мовчав:
– Якщо вже зовсім чесно, мені було байдуже до вашої сім'ї в ту ніч. Я вперше за багато років відчула себе не функцією, не завучем, не зручною правильною тіткою. Просто жінкою. І так – я це не перекреслю, щоб вам було морально комфортніше.
Тиша стала липкою.
Ніна прошепотіла:
– Ти перегнула.
Олена повільно кивнула.
– Ось тепер вірю. Тепер чесно.
Сергій раптом зробив крок до Вероніки.
– Я подам на розлучення.
Олена засміялася. Голосно. Майже весело.
– Звісно. Як тільки з'явився живий доказ, ти раптом став хоробрим.
– Я не можу кинути дитину.
– Дитину? – Олена вперше зірвалась. – А мене ти кидав не один рік. Просто без свідків.
У коридорі вже товпились учителі й двоє одинадцятикласників, які "випадково проходили повз".
Директор втиснувся в двері:
– Що тут відбувається?!
Олена глянула на нього.
– Виховний момент. Для всіх.
Вона підійшла до столу, взяла букет, який приніс Сергій, і поклала його перед Веронікою.
– Тримайте. Ви ж, виходить, перемогли.
– Я нічого не вигравала, – сказала Вероніка.
– Найогидніше, – тихо відповіла Олена, – що такі речі часто справді не виграють. Їх просто перекладають на коліна тій, хто не встигла відсмикнути руки.
Вона вийшла.
Сергій кинувся за нею.
Не наздогнав.
Усі дивилися на Вероніку.
Математичка першою порушила тишу:
– І після цього ви й далі вестимете дітям про мораль?
Вероніка повільно взяла букет, вийняла з нього картку й сказала:
– З понеділка в мене декрет. А мораль можете повести самі. У вас, бачу, охочих багато.
Вона розвернулась і вже в дверях додала, не озираючись:
– Сергію я адресу пологового не дам. Якщо хоче бути батьком – хай спочатку навчиться не бути чужим чоловіком.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
