– Хіба тобі не встидно позбавити двох дочок даху над головою? Як на це взагалі вистачило совісті? Одна з дитиною, а інша вагітна. Куди їм податися?
Як тільки сестра припинила кричати і замовкла, Зіна відповіла:
– Може ти їх до себе приймеш?
– З якого дива? Я не їхня мати.
– Тоді для чого мені моралі читати? Остаточне рішення за мною.
Цього року Зіна відсвяткувала своє 50-річчя, хоча по відчуттях їй було цілих 70.
Вона самостійно виховувала двох доньок, бо у 30 років втратила чоловіка. Вона всіма силами намагалася забезпечити гідне життя своїм дітям. На щастя, у них була власна двокімнатна квартира, яка дісталася в спадок від бабусі.
Матір наївно вірила, що як тільки дочки подорослішають, то стане легше. Але всі її сподівання розбилися об жорстоку реальність.
– Мамо, знайомся! Це Коля, – заявила дочка, коли одного вечора Зіна повернулася з роботи. – І чого ти мовчиш? – кинула вона в сторону свого кавалера.
– Ми хочемо одружитися, – невпевнено сказав хлопець. – Ви благословляєте нас?
– Ми переїдемо до тебе на деякий час, гаразд? – перебила Катя.
Відповіді від матері вона навіть не чекала і з усмішкою на обличчі потягнула свого обранця в дитячу кімнату.
Через нового співмешканця, Віці, молодшій доньці, довелося перебратися в кімнату матері. Через пів року на світ з’явився онук. “Деякий час” розтягнувся на тривалий проміжок.
Зіна почала ледве зводити кінці з кінцями. Адже шалені рахунки на оплату комуналки, харчі, витрати на молодшу доньку і маленького Іванка були лише на ній одній.
– Ми нічим не можемо допомогти, – відказувала Катя, як тільки Зіна підіймала грошову тему. – Ти ж сама бачиш, що я в декреті, а Коля заощаджує гроші, щоб машину купити.
Зіна нічого не могла вдіяти. Вона розуміла, що зять з дочкою буквально валізи їй на шию. Звичайно, вона не очікувала зіткнутися з такими проблемами у зрілому віці. До цього всього додавалися постійні крики та сварки в домі.
– Я не буду прибирати у ванній за чужим чоловіком! – категорично заявляла Віка.
– Тоді бав дитину, а я буду прибирати! – криком відповідала Катя.
– У неї батько є! Хай він няньчиться, а не в ігри комп’ютерні бавиться! – докоряла молодша. – І взагалі, коли ви нарешті з’їдете звідси!?
Матір намагалася знайти компроміс, щоб сестри перестали сваритися. Обов’язки роз приділялися порівну, але цього вистачало на декілька днів, а потім все поверталося в колишнє русло.
– Віко, чому посуд не помитий? Твоя ж черга! – кричала Катя.
– А ти сміття винесла, яке ще від вчорашнього вечора стоїть? – відповідала Віка. – Мамо, доки це може тривати? Нехай вони йдуть звідси, бо місця зовсім немає. І взагалі квартира має дістатися мені, бо я молодша.
– Це що за розмови такі? – зітхала Зіна. – Я ще не збираюся на той світ. А спадок будете ділити порівно.
Ще одним променем надії для матері була нова робота Віки. Жінка сподівалася, що тепер грошей в сім’ї побільшає. Принаймні не доведеться витрачати кошти на молодшу дочку. Однак вона не вміла заощаджувати зароблена і витрачала все на одяг, косметику і розваги. До кінця місяця Віка просила в матері на проїзд.
– Мамо, а чому ти вимагаєш в мене гроші, а Каті про це ні слова не говориш? – обурювалася дочка.
Терпець Зіни увірвався тоді, коли вона повернулася у свій дім після важкого робочого дня, а там на неї чека новий сюрприз. Цього разу Віка привела свого кавалера.
– Ми з Дмитром вирішили розписатися і перший час поживемо тут, – заявила та.
– Справді? – не могла повірити своїм вухам матір.
– Так, а що? У нас взагалі-то скоро поповнення буде, – зухвало відказала Віка.
– І де ви будете ночувати? На кухні? – запитала Зіна, стримуючи свій гнів.
– Але ж як ми будемо серед прохідного двору? Тим паче Коля посеред ночі неодноразово до холодильника бігає…
На цьому дочка замовкла в очікуванні зрозумілої пропозиції з боку матері, мовляв, “гаразд, ви живіть у кімнаті, а я переберуся на кухню чи може у коридор…”
Проте не так сталося, як гадалося.
Зіна гукнула Катю з іншої кімнати і бездушно сказала:
– Через місяць, любі мої, щоб вашої ноги у моєму домі не було. Думайте, куди вам податися.
Після цього Зіна вислухала немало. Її засуджували доньки та рідні.
– Годі! Я хочу віддихнути! Я вас виховала, дала вам освіту і все решта, що було в моїх силах. Тепер прийшов час вам стати самостійнішими. Якщо зможу допомогти, то обов’язково це зроблю.
З того часу минув рік. Спочатку доньки погрожували мені, що я більше не побачу онуків, але згодом вони охололи і змирилися з моїм рішенням. Обоє заздалегідь домовляються зі мною про візит і залишають онуків за домовленістю. Живуть на орендованих квартирах і зводять кінці з кінцями. Та з чогось треба починати!
Зіна не шкодує, що наважилася на такий вчинок. Адже могла б зараз і сама опинитися на дворі, бо в рідному домі не вистачило б місця.
Чи правильно вчинила жінка, як ви вважаєте?
