Історія мого знайомства з Іваном дуже цікава. Все починалося, як в справжніх голлівудських фільмах.
Одного вечора я зайшла повечеряти в кафе. Дуже втомлена була, тому не хотілося вдома простояти біля плити ще кілька годин. Голодна – страшне. Замовила добрячу купу всього смачного, а коли мені принесли рахунок, я зрозуміла, що забула свою банківську картку вдома. В гаманці було кілька гривень.
Не хочу навіть згадувати, як же було тоді соромно за свою необережність. Я вже хотіла телефонувати комусь з подруг, аби виручили мене в скрутну хвилину. Аж тут з-за моєї спини почувся мужній і глибокий чоловічий голос.
– Я заплачу за дівчину. Скільки там бракує?
Крім того, що незнайомець оплатив мій рахунок, то ще й замовив нам по десерту і по чашці ароматного какао.
– Я Іван, а Вас як звуть, красуне?
Я не могла відвести від нього погляд, витріщилася на нього очима повними захоплення і поваги. Схоже, йому це дуже подобалося.
Він розповідав мені, що скоро відкриє свій власний бізнес, тому працює день і ніч, аби всі його плани зовсім скоро втілилися в реальність.
Вечір пройшов незабутньо, Іван справив на мене неабияке враження, тож наступного ж вечора ми домовилися про іще одну зустріч.
Не встигла й оком змигнути – як вже за пів року вийшла за Івана заміж. Шкода, що сімейне життя виявилося не таким райдужним, яким видавалося мені спочатку. Чому? Тому що бізнес і власна справа – це байка, на яку ведуться тільки такі наївні дурепи, як я.
Забезпечення сім’ї повністю лягло на мої плечі і на плечі Іванкових батьків.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Мамо, ти ж залишиш мені кілька сотень на кишенькові витрати?
– Які кишенькові витрати, синку! Тобі ж уже майже 30 років, он вже навіть одружений. Навіщо ти Галі голову крутиш, якщо навіть не збираєшся їй допомагати фінансово.
– Ой, мамо, Галинка моя сама з усім справляється. Вона ж працює, а я от ще поки не знайшов себе ні в якій справі… Треба просто трошки почекати, поки я визначуся зі своїм покликанням.
Дарія Михайлівна тільки зітхала тяжко, але відмовити сину ніколи не могла.
Через кілька місяців я народила первістка – синочка Ромчика. Була на сьомому небі від щастя, я хотіла вірити, що тепер Іван точно зміниться, знайде собі нормальну роботу і почне про нас піклуватися.
Якою ж наївною я була! Нічого не змінилося з народженням дитини.
Я терпіла неробство чоловіка, бо щиро кохала його. Але коли дізналася про другу вагітність – більше не могла мовчати.
– Іване, коли ти нарешті влаштуєшся на роботу?
– Я працюю над бізнесом. Невже ти не розумієш?
Я почала реготати.
– Що ж тут смішного?
– В тому й справа, що нічого смішного в цій ситуації нема. Хоча… Іване, я вагітна…
– Справді? То у нас буде друга дитина – це ж чудово!
– Ти серйозно? Ти про Ромчика навіть не дбаєш, не забезпечуєш дитину всім необхідним, а що ми другому малюку зможемо дати. Я ж тільки-но з декрету вийшла… Загалом, я хотіла тобі сказати, що буду записуватися на а…..
– Що?! Навіть думати про це не смій. Я знайду роботу. Повір. Все буде гаразд!
І таки справді, за кілька тижнів Іван влаштувався менеджером в невеликий меблевий магазин. Я нарешті відчувала себе по-справжньому щасливою, але це радісне почуття тривало зовсім недовго.
Не минуло й кількох місяців, як мого чоловіка звільнили. Так траплялося з кожною роботою, на яку влаштовувався Іван.
– Галю, яка ж ти наївна! Для чого тобі такий чоловік? Ти ж дітям і за батька, і за матір! Кидай його і знайди нового, – казала мені найкраща подруга Іванка.
– Ти що? Я кохаю Івана, просто він така людина…
– Яка така? Безсовісна? Годує тебе обіцянками, що відкриє бізнес, вже 7 рік.
Я все розуміла, але ж серцю не накажеш.
Я б, мабуть, до кінця життя терпіла витівки Івана, якби не стала свідком однієї ситуації, яка усе й змінила.
Моя донечка прихворіла, а я вже вийшла з декрету на роботу, тому не могла про неї як слід подбати. Іван переконав мене в тому, що сам з усім впорається.
Я вже знала, що це лише пусті слова, тож подзвонила Іванці і попросила, аби вона підстрахувала мого чоловіка.
Це вона й зробила…. Коли я повернулася додому застала їх обох у ліжку нашої спальні.
Я не сердилася і не проклинала їх. Просто вигнала обох з квартири, а сама сіла і цілу ніч думала, як я могла так довго жити з людиною, яка мене взагалі не цінує.
Минув рік, і моє життя кардинально змінилося. Тепер я заміжня. Виявилося, що привабливий чоловік з сусідньої квартири давно вже поклав на мене око, тож довго не вагався. Після того, як почув, що я розлучена, почав активно діяти.
З дітьми Іван спілкується, щоправда, рідко, бо тепер у нього народилася іще один син. Іванка постаралася. Його життя теж налагодилося, знайшов роботу і навіть на ній затримався на досить солідний час.
В правильних руках опинився, мабуть. Але мене більше це не хвилює, бо я нарешті відчуваю себе щасливою.
Чи могли б ви пробачити зраду?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
