Як тільки починало світати над селом, дід Архип, брав вудки і вирушав на риболовлю. Це відбувалося цілий рік. Старенького ніколи не лякала погана погода. У дощ і сніг, він сидів на березі річки, на своєму звичному місці.
– Здоров, Архип! Ну як? Клює? – до рибалки підійшов Михайло.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– І тобі не хворіти! Клює сьогодні відмінно, і улов добрий, – хвалився старий, показуючи повну сітку карасів і радів немов дитина.
– Архип, ти кожен день рибалиш. Куди ти рибу діваєш? Невже сам весь улов з’їдаєш? – поцікавився Микола.
– Ні звичайно! Я взагалі рибу не їм … Роздаю по дорозі односельчанам. Хочеш? Забирай карасі.
Єлизавета твоя посмажить, поїсте свіженьких всім сімейством!
– Що? Всю рибу можна взяти? Ось чудний ти!
– Так мені не шкода! Завтра ще наловлю …
В цьому і був весь Архип … Щедрий і добрий. Старий давно вже жив один. Років п’ятдесят тому, він став жертвою репресій. Чоловіка відправили на заслання, а його молоду дружину – вигнали з села, разом з немовлям.
Після повернення, Архип довго шукав свою дружину з сином, але безрезультатно. Змирившись зі своєю долею, він більше так і не одружився. Він вважав себе одруженим чоловіком і все життя чекав повернення своєї Наталі.
Дід Архип був добрим господарем. Він виростив величезний, фруктовий сад і пригощав усіх діточок в окрузі вишнею і яблуками.
– Здоров, Архип! – привітав старого голова.
– Здоров, Іванович. З чим завітав? Справа якась є до мене?
– Та так … Йшов повз, та й думаю зайду. У тебе бачу купа дітлахів в саду «пасеться»! – засміявся Іванович.
– Нехай їдять! Мені не шкода! – відповів старий примружившись.
Він розумів, що голова не просто так зайшов. Занадто зайнятою людиною він був, щоб просто так гуляти по селу.
– Архип, чув у тебе ювілей скоро? Покличеш на гулянку? – запитав Іванович.
– Так я і не думав відзначати. Але якщо ти зайдеш, то ласкаво прошу! Буду тільки радий!
– Як це? Сімдесятиріччя потрібно відзначити обов’язково! Та й не тільки я, все село збираються привітати тебе. Уже й подарунок приготували …
– Ну якщо так … Звичайно, приходьте всі! – зрадів старий.
– Ти не метушися особливо. Жінки самі все приготують. З тебе тільки наливка малинова! – засміявся чоловік.
– Ну цього добра у мене досить! – посміхнувся Архип. – Спасибі тобі Іванович, вшанували старого!
– Я то що? Це люди так вирішили … Ну а я природно підтримав ініціативу! Так що став столи в саду і чекай гостей!
У свій день народження, Архип перший раз за кілька років не пішов з ранку рибалити. Старий був зайнятий прийомом гостей, і з самого ранку розставляв столи в вишневому саду.
Ближче до обіду, почали сходитися гості. Жінки несли їжу, так що дуже скоро, всі столи ломилися від всіляких страв. Очі старого були на мокрому місці, він не очікував такої уваги до своєї персони …
Голова завітав останнім.
– Ну іменинник, прийми наші вітання! Головний подарунок буде хвилин через тридцять, а поки дозволь сказати перший тост! – вимовив схвильований Іванович.
Дід Архип налив своєї знатної наливочки гостям, і приготувався слухати промову голови.
– Архип! Ні для кого не є секретом, що ти в нашому селі являєшся найбільш душевною і доброю людиною! Ми всі дуже любимо тебе і та щиро поважаємо. Сьогодні ми приготували для тебе подарунок. Я сподіваюся, що ми догодимо тобі з ним, і ти оціниш наші загальні зусилля! Від себе особисто, бажаю прожити тобі ще років сімдесят! Не менше!
– Дякую, Іванович! Дякую вам всім! Але де ж сам подарунок? – посміхнувся розчервонілий від малинівки старий.
– А ось і подарунок! Зустрічай! – виголосив голова і показав на ворота.
У цей момент, до двору старого під’їхала чорна волга. З неї почали виходити незнайомі люди. Попереду йшов чоловік з жінкою середніх років, біля них двоє дітей підлітків. Керувала процесією літня жінка.
– Наталя! – тихо прошепотів Архип, схопившись за серце.
– Архип! Що ти? Не хвилюйся так! Так. Це твоя кохана Наталя, з твоїм сином і онуками! – виголосив голова, ховаючи сльози на очах.
Архип підбіг до дружини. Якусь мить старі дивилися мовчки один на одного, потім обнялися і плакали від щастя.
– Ходімо! Імениннику не до нас зараз. Нехай побуде в цей день зі своєю сім’єю! – кивнув голова гостям.
Люди почали розходитися потихеньку. Гості не приховували сліз, адже не кожен день побачиш таку зустріч …
Архип не відразу помітив відходу гостей. Він був зайнятий своєю сім’єю. Знайомився з сином і онуками. Таким щасливим і життєрадісним старого ніхто і ніколи не бачив …
Ми вважаємо, що старенький запам’ятає такий подарунок назавжди, правда ж?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
