Коли навколишній світ більше не має значення, то проявляються усі наслідки втоми, образ, розбитого серця. Почуття переходять на другий план і включається режим автопілота.
Згодом настає момент абсолютного спокою. Таке відчуття трапляється після довгого плачу чи важкої справи. Глибоко в тобі сидить самотність, яка виходить назовні. Вона дуже міцна і має набагато більше сили, ніж ти. Адже ти думаєш, що не вартий кращого, а вона тільки підтверджує : “це правда”.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
“Ти можеш закрити на мене очі, але я нікуди не дінуся”
Самотність з точки зору психології показує внутрішнє становище людини. У мене відчуття, ніби це щось непорушне і неминуще, що знаходиться всередині тебе, поки ти намагаєшся впоратися назовні з життєвими негараздами. Та в одну мить вони тебе накривають з головою.
А ще ми звикли будувати ілюзії та чекати від людей того, що вони ніколи не зможуть нам дати. Адже від брехуна не дочекаєшся щирості, від безсердечної людини – емоцій, а від похмурих – радості. Та ти не можеш залишити їх наодинці зі своїм “Я”, а намагаєшся змінити їх в кращу сторону. Та ці благі наміри лише принесуть біль та розчарування, але жодного результату.
У моменти відчаю, коли здається, що виходу немає, ти бачиш світло в кінці тунелю. Усередині тебе знаходяться сили, щоб пережити цю темну ніч і дочекатися світанку.
Тоді ти ставишся до себе по-іншому. З турботою і теплом. Це все через самотність. Вона намагається зберегти тебе в цілісності, бо твої зовнішні метання і вихід із зони комфорту зовсім їй не по душі. Самотність – це твоя своєрідна група підтримки.
Особливо тоді, коли з’являються проблеми.
“У мене є я, разом ми впораємося”, – ось ці слова я повторюю собі, коли залишаюся наодинці, бо здається, що увесь світ обернувся до мене спиною. І в момент повного відчаю, коли опускаються руки і стає байдуже, що буде далі, раптово з’являються сили і надію на краще.
Ти усвідомлюєш, що такі обставини склалися не вперше і не востаннє. Однак ти вже одного разу з цим впорався, тому і зараз зможеш. Головне пережити це, адаптуватися і винирнути. Нехай це буде довга дорога, але ти маєш прийти в себе.
І тобі не потрібні для цього інші люди, які навіть не уявляють, що робиться у тебе всередині.
Не розчаровуйся і не опускай руки, якщо здається, що для тебе настав кінець світу. Це мине. Згадай, хіба таке відчуття у тебе вперше?
Тобі виходило взяти себе в руки тоді і вийде зараз.
Нехай усе навколо руйнується, але ти маєш внутрішню силу, яка завжди все відбудує. Довірся їй. Прислухайся до себе. І не забувай, що у тебе є ти.
А як ви переживаєте складні періоди у вашому житті?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
