– Ігоре Петровичу, можна?
– Заходьте.
Оксана зайшла з телефоном у руці, зім'ятою заявою – в іншій.
– Мені б відпустку. На два тижні. Микита знову в лікарню, Сергій на роботі, Ганна у відрядженні. Нема з ким дитину лишити.
– Пишіть хоч на місяць, – сказав Ігор і машинально глянув на екран її телефона.
Фото.
Син Оксани. Малий на руках. І Ганна.
Та сама.
– Це хто? – голос у нього став сухим.
– Та невістка моя. Ганна. Гарна, правда? – Оксана навіть усміхнулась. – Паше як проклята. Якби не вона, ми б ту процедуру не потягнули.
Ігор повільно підвів очі.
– Невістка?
– Ну так. Дружина Сергія. А що?
Він різко встав.
– Зачекайте тут.
Вийшов у коридор, одразу набрав.
– Алло, – спокійно сказала Ганна.
– У тебе є чоловік і дитина?
Пауза.
– Є.
– І ти мовчала?
– А ти питав?
– Тобто це нормально?
– Ні. Це вигідно.
Ігор стиснув телефон так, що побіліли пальці.
– Я пів року давав тобі гроші.
– Не бреши собі. Ти пів року купував право не бачити очевидне.
– Ти мене використала.
– А ти думав, що рятуєш красиву жінку і за це тобі дістанеться любов. Це не допомога, Ігоре. Це угода, в якій ти вдав, що не знаєш умов.
Він засміявся коротко, зло.
– Угода? У тебе дитина хвора, а ти спиш з іншим за гроші?
– А у вас, багатих, завжди так: поки жінка бере – вона "меркантильна", а поки мовчки помирає поруч із безробітним чоловіком – вона "порядна".
– Не смій.
– А що не так? Неприємно, коли правда звучить без помади?
Він мовчав.
– Сергій знає? – нарешті спитав він.
– Ні.
– Скажеш?
– Ні.
– Бо боїшся?
– Бо він не врятує дитину своїм приниженим "зате я чесний".
Ігор скинув виклик.
Повернувся в кабінет. Оксана встала.
– Щось трапилось?
Він сів, підсунув заяву до себе, підписав.
– Відпустка є.
– Дякую вам…
– І премія буде. На лікування.
Оксана розгублено кліпнула.
– Господи, та за що ж…
– За те, що у вас у родині хоч хтось говорить правду вголос.
– Не зрозуміла…
– І не треба.
Він надрукував наказ, підписав, простягнув їй.
Оксана тремтячими руками взяла папір.
– Ігоре Петровичу… це ж дуже велика сума. Я не можу…
– Можете. Забирайте.
– Я вам усе відпрацюю.
– Це не вам.
– А кому?
Він подивився їй в очі.
– Вашому онуку. Щоб його мати більше не "їздила у відрядження".
Оксана зблідла.
– Що ви таке кажете?
– А те, що ваша невістка шість місяців крутила роман зі мною.
Тиша.
– Ні, – прошепотіла вона. – Ні, цього не може бути.
– Може.
– Ви, мабуть, щось переплутали…
– Фото я не переплутав. Голос теж.
Оксана опустилась на стілець.
– Боже…
– Тільки без цього.
– Ви зараз брешете від образи?
– А вона вам не бреше заради грошей?
Оксана підвела на нього повні сліз очі.
– Якщо це правда… ви хочете зруйнувати сім'ю мого сина?
– Я? – він криво всміхнувся. – Цікаво. Спала зі мною – вона. Брехала – вона. А руйную чомусь я.
– Ви чоловік. Ви мали зрозуміти, що в нормальної жінки не буває стільки таємниць.
– А ви мали зрозуміти, звідки у "відряджень" новий телефон і гроші на ліки.
У двері постукали. Заглянув юрист:
– Ігоре Петровичу, всі вже в переговорці. Нарада.
Ігор встав.
– Ідіть зі мною, Оксано Василівно.
– Куди?
– Туди, де менше брешуть пошепки.
– Ви що задумали?
– Перевірити, кому насправді соромно.
У переговорці сиділи керівники відділів. Біля вікна – Ганна. З папкою, у строгому костюмі. Побачивши Оксану й Ігоря разом, вона завмерла лише на секунду.
– Почнемо? – спитав хтось.
– Почнемо, – сказав Ігор. – У нас сьогодні буде коротка частина про відрядження.
Ганна не сіла.
– Ігоре, не зараз.
– А коли? Коли ти ще раз попросиш гроші "на процедуру"?
У кімнаті стало тихо.
Оксана схопилася за стіл.
– Ганно… скажи, що це неправда.
Ганна повільно перевела погляд на свекруху.
– А що саме? Що я брала гроші? Брала. Що Микиті потрібне лікування? Потрібне. Що ваш син за два роки не знайшов нормальної роботи? Теж правда.
– Замовкни, – видихнула Оксана.
– Чого? При ньому ви це шепочете на кухні. А при мені всі грають у святе сімейство.
Ігор зробив крок ближче.
– Скажи всім, що ти спала зі мною заради грошей.
– Ні, – спокійно відповіла Ганна. – Я спала з тобою, бо ти хотів бути потрібним. А гроші – це вже побічний ефект твоєї щедрості.
– Ти огидна.
– А ти зручний.
У кутку хтось ніяково кашлянув. Ніхто не рухався.
Оксана раптом підійшла до Ганни й вліпила їй ляпаса.
Звук вдарив сильніше за крик.
– Повія, – сказала вона хрипко.
Ганна повільно повернула голову назад.
– Ні. Повія – це коли жінка бере за себе. А я брала за вашу родину.
У кімнаті ніби стало холодніше.
Ігор коротко засміявся.
– О, героїня знайшлась.
– А ти хто? – Ганна глянула просто на нього. – Чоловік, який пів року купував собі молоду любов, а тепер ображений, що товар виявився не ексклюзивним?
– Замовкни!
– Або що? Розкажеш моєму чоловікові? Розкажи. Тільки не забудь додати, як тобі подобалось, що я залежу від твоїх переказів.
Оксана затулила рот рукою.
– Господи…
– Не кличте Бога туди, де все вирішують гроші, – сказала Ганна. – Він там давно не головний.
Цю фразу в кімнаті ніхто не прокоментував.
Ігор підійшов до столу, дістав телефон, натиснув виклик.
– Кому ви дзвоните? – прошепотіла Оксана.
– Сергію.
– Не треба! – Оксана вчепилася в його рукав. – Не так. Не при всіх.
– А як? Як у вас прийнято? Ще рік принижуватися тихенько?
Ганна дивилась, не моргаючи.
– Дзвони, – сказала вона. – Тільки потім сам собі чесно скажи: ти це робиш заради правди чи тому, що тебе не вибрали.
Серце переговорки наче завмерло разом із гудками.
Раз.
Два.
Три.
Ігор увімкнув гучний зв'язок.
– Алло, мам? – почувся чоловічий голос. – Я на зміні, що сталося?
Ігор не відвів очей від Ганни.
– Це не мама. Нам треба поговорити про твою дружину.
Оксана тихо сповзла на стілець.
А Ганна, не чекаючи, взяла зі столу наказ на премію, подивилася суму, усміхнулась і сказала:
– Добре. Тоді цю премію я теж заберу. Бо скандал скандалом, а дитину все одно лікувати треба.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
