– Ви де? Ми вже за хвилину, – голос Олега гримів із телефону так, ніби він везе не сім'ю, а свято.
– Чекаємо, – сказав Сергій і скинув.
Леся виставила на стіл останню миску.
– Я ще раз питаю: скільки їх буде?
– Четверо. Олег, Наталя і близнючки.
– Тобто шість із нами. Добре. Бо якщо він знову привезе пів району, я мовчати не буду.
– Не починай.
– Я не починаю. Це твій друг роками живе так, ніби в нас банкомат із мангалом.
На подвір'ї різко скреготнули гальма.
Леся завмерла.
– Це що, одна машина?
За хвірткою гримнули дверцята. Потім ще раз. І ще.
Олег зайшов першим, широко розводячи руки:
– Хазяї! Ми не самі. Куми підсіли. Ну не гнати ж людей назад?
За ним сунули ще двоє дорослих і троє дітей.
Леся навіть не привіталась.
– Сергію. Ти знав?
– Ні.
– Та не робіть такі обличчя, – засміявся Олег. – Наче ми вам весілля зіпсували.
– Ти попередити не міг? – тихо спитав Сергій.
– А що б змінилося? М'яса шкода?
Кум уже заглядав у миски.
– О, у вас тут серйозно. Шашлик, салатики. Люблю людей, які не жлобляться.
Леся стиснула щелепу.
– Проходьте, раз уже приїхали.
* * *
– А у вас син один? – кума окинула подвір'я поглядом. – А втомлена ти так, ніби в тебе п'ятеро. Це, мабуть, від звички себе жаліти.
– Мабуть, – відповіла Леся.
– Та ну, Лесь, не ображайся, – кума усміхнулась. – Я ж по-доброму. Просто зараз усі такі ніжні.
Олег уже тягнувся до шампурів.
– Серий, давай швидше. Діти голодні.
– Можеш допомогти, – сказав Сергій.
– Я з дороги, брате. Ти ж хазяїн.
– А я, виходить, не з дороги?
– Ну ти ж вдома.
Сергій мовчки перевернув м'ясо.
Наталя сиділа з телефоном, поки їхні близнючки бігали мокрими ногами по терасі.
– Дівчатка, не лізьте туди, – кинула вона без жодного наміру встати.
Менший кумів син уже тягнув із вітальні диванну подушку.
– Не можна! – різко сказала Леся.
Дитина ображено скривилась.
Кума одразу підвелась:
– Та що ти на нього гаркаєш? Це ж дитина.
– Це мій дім.
– І що? Подушка від того дорожча стала?
Олег реготнув.
– Лесь, ти як митниця.
– А ти як контрабанда, – відрубала вона.
За столом на секунду стало тихо.
– О-о, – протягнув кум. – З характером.
* * *
Коли всі посідали, виявилось, що м'яса мало.
– Сергію, це все? – Олег заглянув у миску. – На таку компанію?
– На ту компанію, яку ти озвучив, було б досить.
– Та годі рахувати шматки.
– То ти чого не купив свої? – спитала Леся.
Олег повільно повернувся до неї.
– Я, може, не в тому становищі, щоб зараз викидатися.
– Дивно. На бензин на дві машини стало, а на м'ясо – ні?
Наталя нарешті відклала телефон.
– Ми взагалі-то не гуляємо. Ми з дітьми. Це різне.
– Та що ти кажеш, – Леся забрала зі столу свою помаду з рук однієї з близнючок. – А це теж "з дітьми"?
– Вони просто взяли погратися.
– У мене ніхто нічого "просто" не бере.
Олег фиркнув:
– Коли в людей одна дитина, їм здається, що можна виховувати весь світ.
Леся подивилась прямо на нього:
– А коли в людей двоє, їм здається, що тепер усі навколо їм винні.
– Ну от, почалось, – зітхнула Наталя. – Заздрість – дивна штука.
– Чому це я маю вам заздрити? – Леся засміялась коротко й зло. – Бо ви нічого не тягнете самі, але поводитесь як герої?
– Ми, між іншим, батьки двох дітей, – різко сказав Олег. – Ти поняття не маєш, що це таке.
– А ти маєш поняття, що таке не жити за чужий рахунок?
Сергій підняв очі на дружину.
– Лесю.
– Ні, хай уже. Хай раз договоримо.
Олег сперся ліктями на стіл.
– Слухай сюди. Допомагати друзям – це нормально. Якщо для тебе шматок м'яса й старий велосипед – трагедія, то проблема не в мені.
– Проблема в тому, що ти кожну свою потребу називаєш чужим обов'язком, – сказав Сергій.
– Та невже? А хто біг до мене після свого розриву, бухав у мене на кухні й ридав, що життя скінчилось? Не я тебе тоді витягнув?
Леся повільно поставила склянку.
– Оце вже низько.
– Низько? – Олег підвищив голос. – Низько – це коли ти роками береш підтримку, а потім виставляєш рахунок за салат і шашлик.
Кум схвально кивнув:
– По факту сказав.
Сергій зблід.
– Підтримка – це не безкінечна оренда моєї спини.
Олег усміхнувся криво.
– Та ні, брате. Правда простіша. Поки тобі було вигідно виглядати хорошим, ти давав. А тепер дружина сказала "досить", і ти раптом став принциповим.
Леся різко встала.
– Не смій валити на мене те, на що в нього самого не вистачало хребта.
– А на кого валити? – кинув Олег. – На тебе все й тримається. Він без тебе досі б нормально дружив.
– "Нормально дружив" – це коли ти приходиш голий і йдеш із пакетом? – сказала Леся. – Чи коли ще й машину попросиш?
За столом стихло все. Навіть діти.
Олег повільно повернувся до Сергія.
– Ну раз уже так. Так, я хотів спитати про машину. І що?
Кума підняла брови:
– Яку ще машину?
Олег не зводив очей із Сергія.
– Ти ж казав, продаватимеш свою.
– І?
– Продай мені.
Леся аж засміялась від шоку.
– Зараз почуєш найкращу частину.
Олег навіть не кліпнув.
– Грошей одразу нема. Але я б віддав частинами.
– Тобто користуватись зараз, платити колись? – перепитав Сергій.
– А що тут такого? Ми ж не чужі.
– Саме тому й ні, – сказала Леся.
– Я не з тобою говорю.
– Зате просиш у нашої сім'ї.
Наталя піджала губи.
– Якщо вже чесно, вам ця машина не горить. А нам двох дітей возити.
– Пішки, – тихо сказала Леся.
– Що?
– Пішки походите. Або автобусом. Для розвитку.
– От тепер видно, яка ти насправді, – сказала Наталя. – Поки було зручно, віддавали ношене, щоб позбутися мотлоху, а тепер корчите благодійників.
– Ношене? – Сергій підвів голову. – Ви ж самі просили.
– Бо нам треба було! – випалив Олег. – І що? Дітям не мали що вдягти. Ти хоч уявляєш, як це – дивитися, як твоїм дітям не вистачає?
Сергій втупився в нього.
– А ти уявляєш, як це – дивитися, як твій "друг" звикає до твоєї кишені швидше, ніж до своєї роботи?
– Я працюю!
– Ти жалієшся, – сказав Сергій. – Це не те саме.
Олег різко підвівся.
– От тільки не треба. На чужих дітей усім шкода грошей, поки свої ситі. Оце ваша людяність.
Сергій теж встав.
– А твоя людяність – це прикрити жадібність близнюками.
– Не смій чіпати моїх дітей.
– А ти не смій ними торгувати.
Оце і вдарило. Публічно. При всіх.
Кума ахнула:
– Серйозно? Таке сказати батькові?
Олег зблід, потім налився червоним.
– Повтори.
Сергій не відвів погляду.
– Ти не просиш допомоги. Ти приносиш дітей як чек без суми.
Незручно стало всім.
Навіть кум опустив очі.
Наталя вхопила близнючок за руки.
– Збирайтесь.
– Та ні, – огризнувся Олег, не рухаючись. – Нехай договорить. Може, ще щось про мою сім'ю скаже? Про те, як нам жити? Він же тепер великий пан. Дім, тераса, одна слухняна дитина, правильна жінка…
Леся ступила вперед.
– Слухай уважно. "Правильна жінка" – це та, яка не дає своєму чоловікові перетворитися на дійного осла для чужих хотелок.
– А "хороший друг", – Олег ткнув пальцем у Сергія, – це той, хто не забуває, хто підставляв плече, коли в нього не було нікого.
– Плече – не банкомат, – сказав Сергій.
– Зате твоя совість дешева. Її вистачило рівно до моменту, поки дружині не стало тісно ділитися.
– Моєму синові теж мало що "ділитися", – відрізав Сергій. – І я не буду забирати в нього, щоб ти не почувався лузером.
Кум присвиснув.
– О, перегнув.
Олег усміхнувся дивно, майже спокійно.
– Зрозумів. Значить, я лузер. Бо в мене двоє дітей і я не вивожу так, як ви тут красиво.
– Ні, – сказав Сергій. – Бо ти приїхав у мій дім із зайвими людьми, з'їв мій стіл, дав своїм дітям рознести мої речі і в кінці попросив мою машину в борг без грошей. Оце робить тебе не бідним. Оце робить тебе нахабним.
Пауза була така, що чутно стало, як за парканом гавкнув сусідський пес.
Олег повільно кивнув.
– Добре.
Він дістав із кишені ключі.
Поклав на стіл.
Сергій насупився.
– Це що?
– Ключі від велосипеда, самоката і того дитячого крісла, що ти "подарував" моїм. Забери. Щоб нічого твого в моєму домі не було. Раз ти так за це печешся.
Наталя різко глянула на нього:
– Ти що робиш?
– Те, що треба було давно.
Леся схрестила руки.
– О, гордість прокинулась? Як зручно. Після того як роками брали.
Олег подивився на неї, як на порожнє місце.
– А ти не радій завчасно.
Він витяг телефон, відкрив щось і простягнув екран Сергію.
– Дивись. Ось твої перекази мені за всі роки. А ось мої – тобі. Менші, так. Але є. І ось переписка, де ти сам пишеш: "Бери, якщо треба". "Не парся". "Для своїх не шкода".
– І?
– І нічого. Просто коли викладатимеш свою версію, не забудь, що ти не жертва. Ти співучасник. Ти роками купував собі образ хорошого друга моїми проблемами.
Сергій мовчав.
Олег забрав телефон.
– Поїхали, Наталю.
Він уже рушив до хвіртки, коли найменший із кумових хлопців вибіг із вітальні з Артемовою ігровою приставкою в руках.
– Мамо, а це ми беремо?
Леся зірвалась:
– Постав негайно!
Кума закотила очі.
– Господи, дитина ж просто взяла подивитись.
Олег озирнувся, глянув на приставку, на Лесю, на Сергія.
І сказав спокійно:
– Та лишіть їм. У вас же, судячи з усього, для своїх не шкода. Правда?
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
