– Ви де? Ми вже за хвилину, – голос Олега гримів із телефону так, ніби він везе не сім’ю, а свято. – Чекаємо, – сказав Сергій і скинув. Леся виставила на стіл останню миску.

– Ви де? Ми вже за хвилину, – голос Олега гримів із телефону так, ніби він везе не сім'ю, а свято.

– Чекаємо, – сказав Сергій і скинув.

Леся виставила на стіл останню миску.

– Я ще раз питаю: скільки їх буде?

– Четверо. Олег, Наталя і близнючки.

– Тобто шість із нами. Добре. Бо якщо він знову привезе пів району, я мовчати не буду.

– Не починай.

– Я не починаю. Це твій друг роками живе так, ніби в нас банкомат із мангалом.

На подвір'ї різко скреготнули гальма.

Леся завмерла.

– Це що, одна машина?

За хвірткою гримнули дверцята. Потім ще раз. І ще.

Олег зайшов першим, широко розводячи руки:

– Хазяї! Ми не самі. Куми підсіли. Ну не гнати ж людей назад?

За ним сунули ще двоє дорослих і троє дітей.

Леся навіть не привіталась.

– Сергію. Ти знав?

– Ні.

– Та не робіть такі обличчя, – засміявся Олег. – Наче ми вам весілля зіпсували.

– Ти попередити не міг? – тихо спитав Сергій.

– А що б змінилося? М'яса шкода?

Кум уже заглядав у миски.

– О, у вас тут серйозно. Шашлик, салатики. Люблю людей, які не жлобляться.

Леся стиснула щелепу.

– Проходьте, раз уже приїхали.

* * *

– А у вас син один? – кума окинула подвір'я поглядом. – А втомлена ти так, ніби в тебе п'ятеро. Це, мабуть, від звички себе жаліти.

– Мабуть, – відповіла Леся.

– Та ну, Лесь, не ображайся, – кума усміхнулась. – Я ж по-доброму. Просто зараз усі такі ніжні.

Олег уже тягнувся до шампурів.

– Серий, давай швидше. Діти голодні.

– Можеш допомогти, – сказав Сергій.

– Я з дороги, брате. Ти ж хазяїн.

– А я, виходить, не з дороги?

– Ну ти ж вдома.

Сергій мовчки перевернув м'ясо.

Наталя сиділа з телефоном, поки їхні близнючки бігали мокрими ногами по терасі.

– Дівчатка, не лізьте туди, – кинула вона без жодного наміру встати.

Менший кумів син уже тягнув із вітальні диванну подушку.

– Не можна! – різко сказала Леся.

Дитина ображено скривилась.

Кума одразу підвелась:

– Та що ти на нього гаркаєш? Це ж дитина.

– Це мій дім.

– І що? Подушка від того дорожча стала?

Олег реготнув.

– Лесь, ти як митниця.

– А ти як контрабанда, – відрубала вона.

За столом на секунду стало тихо.

– О-о, – протягнув кум. – З характером.

* * *

Коли всі посідали, виявилось, що м'яса мало.

– Сергію, це все? – Олег заглянув у миску. – На таку компанію?

– На ту компанію, яку ти озвучив, було б досить.

– Та годі рахувати шматки.

– То ти чого не купив свої? – спитала Леся.

Олег повільно повернувся до неї.

– Я, може, не в тому становищі, щоб зараз викидатися.

– Дивно. На бензин на дві машини стало, а на м'ясо – ні?

Наталя нарешті відклала телефон.

– Ми взагалі-то не гуляємо. Ми з дітьми. Це різне.

– Та що ти кажеш, – Леся забрала зі столу свою помаду з рук однієї з близнючок. – А це теж "з дітьми"?

– Вони просто взяли погратися.

– У мене ніхто нічого "просто" не бере.

Олег фиркнув:

– Коли в людей одна дитина, їм здається, що можна виховувати весь світ.

Леся подивилась прямо на нього:

– А коли в людей двоє, їм здається, що тепер усі навколо їм винні.

– Ну от, почалось, – зітхнула Наталя. – Заздрість – дивна штука.

– Чому це я маю вам заздрити? – Леся засміялась коротко й зло. – Бо ви нічого не тягнете самі, але поводитесь як герої?

– Ми, між іншим, батьки двох дітей, – різко сказав Олег. – Ти поняття не маєш, що це таке.

– А ти маєш поняття, що таке не жити за чужий рахунок?

Сергій підняв очі на дружину.

– Лесю.

– Ні, хай уже. Хай раз договоримо.

Олег сперся ліктями на стіл.

– Слухай сюди. Допомагати друзям – це нормально. Якщо для тебе шматок м'яса й старий велосипед – трагедія, то проблема не в мені.

– Проблема в тому, що ти кожну свою потребу називаєш чужим обов'язком, – сказав Сергій.

– Та невже? А хто біг до мене після свого розриву, бухав у мене на кухні й ридав, що життя скінчилось? Не я тебе тоді витягнув?

Леся повільно поставила склянку.

– Оце вже низько.

– Низько? – Олег підвищив голос. – Низько – це коли ти роками береш підтримку, а потім виставляєш рахунок за салат і шашлик.

Кум схвально кивнув:

– По факту сказав.

Сергій зблід.

– Підтримка – це не безкінечна оренда моєї спини.

Олег усміхнувся криво.

– Та ні, брате. Правда простіша. Поки тобі було вигідно виглядати хорошим, ти давав. А тепер дружина сказала "досить", і ти раптом став принциповим.

Леся різко встала.

– Не смій валити на мене те, на що в нього самого не вистачало хребта.

– А на кого валити? – кинув Олег. – На тебе все й тримається. Він без тебе досі б нормально дружив.

– "Нормально дружив" – це коли ти приходиш голий і йдеш із пакетом? – сказала Леся. – Чи коли ще й машину попросиш?

За столом стихло все. Навіть діти.

Олег повільно повернувся до Сергія.

– Ну раз уже так. Так, я хотів спитати про машину. І що?

Кума підняла брови:

– Яку ще машину?

Олег не зводив очей із Сергія.

– Ти ж казав, продаватимеш свою.

– І?

– Продай мені.

Леся аж засміялась від шоку.

– Зараз почуєш найкращу частину.

Олег навіть не кліпнув.

– Грошей одразу нема. Але я б віддав частинами.

– Тобто користуватись зараз, платити колись? – перепитав Сергій.

– А що тут такого? Ми ж не чужі.

– Саме тому й ні, – сказала Леся.

– Я не з тобою говорю.

– Зате просиш у нашої сім'ї.

Наталя піджала губи.

– Якщо вже чесно, вам ця машина не горить. А нам двох дітей возити.

– Пішки, – тихо сказала Леся.

– Що?

– Пішки походите. Або автобусом. Для розвитку.

– От тепер видно, яка ти насправді, – сказала Наталя. – Поки було зручно, віддавали ношене, щоб позбутися мотлоху, а тепер корчите благодійників.

– Ношене? – Сергій підвів голову. – Ви ж самі просили.

– Бо нам треба було! – випалив Олег. – І що? Дітям не мали що вдягти. Ти хоч уявляєш, як це – дивитися, як твоїм дітям не вистачає?

Сергій втупився в нього.

– А ти уявляєш, як це – дивитися, як твій "друг" звикає до твоєї кишені швидше, ніж до своєї роботи?

– Я працюю!

– Ти жалієшся, – сказав Сергій. – Це не те саме.

Олег різко підвівся.

– От тільки не треба. На чужих дітей усім шкода грошей, поки свої ситі. Оце ваша людяність.

Сергій теж встав.

– А твоя людяність – це прикрити жадібність близнюками.

– Не смій чіпати моїх дітей.

– А ти не смій ними торгувати.

Оце і вдарило. Публічно. При всіх.

Кума ахнула:

– Серйозно? Таке сказати батькові?

Олег зблід, потім налився червоним.

– Повтори.

Сергій не відвів погляду.

– Ти не просиш допомоги. Ти приносиш дітей як чек без суми.

Незручно стало всім.

Навіть кум опустив очі.

Наталя вхопила близнючок за руки.

– Збирайтесь.

– Та ні, – огризнувся Олег, не рухаючись. – Нехай договорить. Може, ще щось про мою сім'ю скаже? Про те, як нам жити? Він же тепер великий пан. Дім, тераса, одна слухняна дитина, правильна жінка…

Леся ступила вперед.

– Слухай уважно. "Правильна жінка" – це та, яка не дає своєму чоловікові перетворитися на дійного осла для чужих хотелок.

– А "хороший друг", – Олег ткнув пальцем у Сергія, – це той, хто не забуває, хто підставляв плече, коли в нього не було нікого.

– Плече – не банкомат, – сказав Сергій.

– Зате твоя совість дешева. Її вистачило рівно до моменту, поки дружині не стало тісно ділитися.

– Моєму синові теж мало що "ділитися", – відрізав Сергій. – І я не буду забирати в нього, щоб ти не почувався лузером.

Кум присвиснув.

– О, перегнув.

Олег усміхнувся дивно, майже спокійно.

– Зрозумів. Значить, я лузер. Бо в мене двоє дітей і я не вивожу так, як ви тут красиво.

– Ні, – сказав Сергій. – Бо ти приїхав у мій дім із зайвими людьми, з'їв мій стіл, дав своїм дітям рознести мої речі і в кінці попросив мою машину в борг без грошей. Оце робить тебе не бідним. Оце робить тебе нахабним.

Пауза була така, що чутно стало, як за парканом гавкнув сусідський пес.

Олег повільно кивнув.

– Добре.

Він дістав із кишені ключі.

Поклав на стіл.

Сергій насупився.

– Це що?

– Ключі від велосипеда, самоката і того дитячого крісла, що ти "подарував" моїм. Забери. Щоб нічого твого в моєму домі не було. Раз ти так за це печешся.

Наталя різко глянула на нього:

– Ти що робиш?

– Те, що треба було давно.

Леся схрестила руки.

– О, гордість прокинулась? Як зручно. Після того як роками брали.

Олег подивився на неї, як на порожнє місце.

– А ти не радій завчасно.

Він витяг телефон, відкрив щось і простягнув екран Сергію.

– Дивись. Ось твої перекази мені за всі роки. А ось мої – тобі. Менші, так. Але є. І ось переписка, де ти сам пишеш: "Бери, якщо треба". "Не парся". "Для своїх не шкода".

– І?

– І нічого. Просто коли викладатимеш свою версію, не забудь, що ти не жертва. Ти співучасник. Ти роками купував собі образ хорошого друга моїми проблемами.

Сергій мовчав.

Олег забрав телефон.

– Поїхали, Наталю.

Він уже рушив до хвіртки, коли найменший із кумових хлопців вибіг із вітальні з Артемовою ігровою приставкою в руках.

– Мамо, а це ми беремо?

Леся зірвалась:

– Постав негайно!

Кума закотила очі.

– Господи, дитина ж просто взяла подивитись.

Олег озирнувся, глянув на приставку, на Лесю, на Сергія.

І сказав спокійно:

– Та лишіть їм. У вас же, судячи з усього, для своїх не шкода. Правда?

Valera

Популярне