Олег жив своїм звичайним життям до 22 років. Закінчив школу, пішов навчатися в коледж на вчителя з трудового навчання. Потім проходив практику в одній із місцевих шкіл й залишився там працювати.
У цій школі він і зустрів свою майбутню дружину Лесю. Вони покохали одне одного і створили сім’ю.
Але життя склалося не належним чином. Через рік у них народився малюк з синдромом дауна. Хвороба підкосила обох і їхні стосунки зійшли нанівець. Через декілька місяців подружжя розлучилося. Син залишився з мамою, а Олег допомагав їм коштами.
Невдовзі Олег дізнався, що Леся віддала малого в інтернат, а сама чкурнула за кордон. Чоловік не міг отямитися, але водночас розумів, що нема змоги забрати сина до себе. Тому навідувався до нього два рази на тиждень. Роботу кинути він не міг, бо тоді б точно залишився без копійки. А сину потрібен догляд.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Хлопчик пробув в інтернаті до трьох років, а потім Олег зрозумів, що весь цей час знаходив різні відмазки, аби не забирати сина додому. Пора було виправляти цю помилку. Він швидко зібрав всі документи й став опікуном хлопчика. Тепер вони жили разом.
Тяжко було поєднувати роботу і догляд за сином. Але за три роки в Олега накопичились збереження і він вирішив тимчасово звільнитися з роботи. Так вони з синочком прожили 3 роки, гроші закінчились і потрібно було думати, за що жити далі.
Олегу пощастило знайти підробіток, недалеко від дому. Чоловік завжди любив працювати руками, а тут ще й робота в майстерні. З сином йому допомагала мама і сестра. Сім’я розуміла всю ситуацію й підтримувала Олега.
Парубку вже 17 років, він жвавий. Любить читати книжки та дивитися фільми. Планує вчитися на режисера.
Олег вдячний долі, що тоді підштовхнула його повернути сина додому. Вдруге чоловік так і не одружився, бо часу на стосунки практично не залишалось.
Зараз сенс його життя – це син. А колишня дружина більше ніколи не з’являлася у їхньому житті, мабуть, завела собі іншу сім’ю!
Як гадаєте чоловік правильно вчинив?
Напишіть нам у коментарях у Facebook!
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
