# Кур’єр Ганна летить коридором з папками. Хтось йде назустріч, дивлячись у документи. Зіткнулися. Папери на підлогу. – Матвій?! Він дивиться. Секунда. Дві. – Ганна.

# Кур'єр

Ганна летить коридором з папками. Хтось йде назустріч, дивлячись у документи. Зіткнулися.

Папери на підлогу.

– Матвій?!

Він дивиться. Секунда. Дві.

– Ганна… Ти?

Вона кидається обіймати. Він стоїть, руки по швах. Потім обіймає теж.

Збирають папери. Колеги виглядають з кабінетів.

– Ти тут працюєш? Кур'єром? – Ганна не може зупинитися. – Чому ти перестав дзвонити тоді? Матвію, я ж не знала, куди ти…

– Ти давно тут?

– Четвертий день.

– Зрозумів, – коротко. – Увечері зустрінемось. П'ятий поверх, робота. Вибач.

Повертається. Йде.

Ганна весь день не на собі. Дивиться у вікно. Усміхається.

Колега Оксана:

– Ти його звідки знаєш?

– З дитинства. Ми разом росли.

– Аха, – Оксана відвертається до монітора.

***

Увечері. Кафе через дорогу.

Ганна розповідає про батьків, про роботу, про все.

– Приїжджай до нас у суботу! Мама буде рада. Татові… ну, він такий. Але приїжджай.

Матвій киває.

– Добре.

– А ти де живеш?

– З батьками.

– У тебе ж…

– Прийомні. Всиновили мене, коли мені було чотирнадцять.

Ганна мовчить. Потім:

– Чому ти перестав дзвонити?

Матвій дивиться у чашку.

– Потім поговоримо.

***

Субота. Будинок батьків Ганни.

Матвій заходить. Квіти матері.

Віра:

– Матвійку! Синку! Як я рада!

Федір з кімнати. Кивок.

– Здоров.

– Добрий день.

Федір сідає. Дивиться.

– І ким працюєш?

– Тату, я ж казала, він у нас в офісі, – Ганна.

– Аха, – Федір встає. – Вірочко, я в гараж.

Йде.

Віра:

– Вибач його, Матвійку. Він… складний.

Ганна червоніє.

Матвій усміхається.

– Все гаразд, тітко Віро.

***

Через місяць.

Вони йдуть вулицею після роботи.

Матвій зупиняється.

– Ганно.

– Так?

– Виходь за мене.

Вона застигає. Потім сміється.

– Серйозно?

– Так.

– Матвію… звичайно. Звичайно!

Обіймаються.

***

Вечір. Будинок батьків.

Ганна:

– Ми одружуємось!

Віра:

– Донечко! – обіймає.

Федір мовчить. Потім:

– Можеш робити, що хочеш. Але його тут бачити не хочу.

– Тату, ти що?!

– Я сказав.

– Але чому?! Що він тобі зробив?!

– Не твоя справа.

– Як це не моя?!

Федір підводиться.

– Роби, що хочеш. Тобі з ним жити, не мені.

Виходить.

Ганна стоїть. Руки тремтять.

Віра:

– Доню…

– Ні. Все. Достатньо.

***

Через тиждень.

Матвій:

– Приїдь до мене додому. Познайомишся з батьками.

– Із прийомними?

– Так.

– Звичайно!

***

Будинок. Великий. Занадто великий для кур'єра.

Ганна заходить.

У коридорі – він. Вадим Сергійович. Генеральний директор компанії.

Усміхається.

– Ганно, вітаю!

Вона застигає.

Дивиться на Матвія. На Вадима Сергійовича. Назад.

– Матвію…

– Так?

– Він… це…

– Мій батько. Прийомний.

Вадим Сергійович:

– Проходь, Ганно. Раді тебе бачити.

Вона заходить. Ноги ватні.

За столом. Чай. Пиріг.

Дружина Вадима – Олена Петрівна – розливає чай.

Ганна мовчить.

Потім:

– Матвію, ти ж… ти ж кур'єр?

– Хто тобі сказав?

– Ну… я бачила. Ти з документами…

– Я заступник генерального. І співвласник.

Тиша.

Ганна:

– Чому ти не сказав?

– А ти не питала.

Вона дивиться.

– Серйозно?

Він усміхається.

– Ти сама вирішила, що я кур'єр. Я не заперечував.

– Ти спеціально?

– Хотів подивитися. Кого ти полюбиш – мене чи посаду.

Олена Петрівна:

– Матвійку, ти ж обіцяв…

– Все нормально, мамо.

Ганна встає.

– Мені треба подумати.

Матвій:

– Звичайно.

***

Наступного дня. Офіс.

Оксана:

– Ну що, вже вирішила, як використаєш його?

– Що?

– Ну він же заступник. Тепер тебе ніхто не зачепить. Розумна дівчинка.

Інший колега – Сергій:

– Швидко ти зорієнтувалася. Четвертий день на роботі, а вже до керівництва підліз… підлізла.

Ганна:

– Ми з дитинства знайомі!

– Ага, звичайно, – Оксана. – І він випадково тут виявився. Як романтично.

Ганна мовчить.

***

Увечері. Вона приїжджає додому.

Федір на ґанку. Палить.

– Тату.

– Чув уже. Весь район чув. Ти за багатого виходиш.

– Я за Матвія.

Федір усміхається.

– За Матвія. За сина Андрія.

– Ти про що?

– Його батько забрав у мене Марину. Тепер син забирає тебе.

Ганна дивиться.

– Тату, тобі п'ятдесят. Марина з Андрієм ніколи не були разом! Їй ти не був потрібен!

Федір повертається.

– Могла бути. Якби не він.

– Вона вийшла за іншого! За третього чоловіка!

– Бо Андрій її зіпсував. Зробив несерйозною.

– Боже…

Федір затягується.

– Я їздив до Матвія тоді. У дитбудинок. Сказав – не дзвонити тобі. Щоб не псував тебе теж.

Ганна відступає.

– Що?

– Я заборонив йому. Хотів переїхати, щоб ти його забула.

– Тату…

– Але не вийшло. Тепер ось ти виходиш за нього.

– Ти… ти зробив це? Йому було дванадцять! Він щойно батьків втратив!

Федір затушує сигарету.

– І що? Я свою дочку захищав.

– Від чого?! Від дитини-сироти?!

– Від сина Андрія.

Ганна розвертається. Йде в будинок.

Федір кричить услід:

– Все одно ти на його гроші ведешся! Якби він кур'єром залишився – ти б за нього не пішла!

Вона зупиняється.

Повертається.

– Пішла б.

– Брешеш.

– Пішла б, тату. Бо я його люблю з одинадцяти років. І ти це знав. Ти завжди це знав.

Заходить. Двері.

***

Весілля. Ресторан.

Федір сидить збоку. Не танцює. Не вітає.

Віра підходить:

– Федю, ну йди, привітай хоч.

– Не хочу.

– Вони щасливі!

– На його гроші щасливі.

Віра:

– Він хороший хлопець! Ти сам його зламав тоді!

– Я свою дитину захищав!

– Від чого?! Федю, тобі п'ятдесят два! Коли ти вже перестанеш ображатися на минуле?!

Федір мовчить.

На сцені – Матвій бере мікрофон.

– Хочу подякувати всім. Особливо – Федору Івановичу.

Зала стихає.

– Ви колись заборонили мені дзвонити Ганні. Я був підлітком. Зрозумів – я вам не пара. Я вирішив – стану парою.

Ганна дивиться на нього. Не розуміє.

– Я вчився. Працював. Батько взяв мене в бізнес. Я зростав. І все – щоб довести вам, що я гідний вашої дочки.

Зала аплодує.

Матвій дивиться на Федора.

– Я вдячний вам. Без вас я б не став тим, ким є зараз.

Федір встає. Йде до виходу.

Ганна біжить за ним.

– Тату!

– Що?

– Він подякував тобі!

Федір повертається.

– Він мені показав, що я був нічим. А тепер я ніщо з дипломом про бідність.

– Тату, він не це мав на увазі!

– Мав. Я все зрозумів.

Виходить.

***

Через місяць.

Ганна приїжджає до батьків. Одна.

Федір:

– Де чоловік? Чи він тепер занадто важлива людина, щоб до нас їздити?

– Тату, припини.

– Що припинити? Я все правильно зробив? Він тепер багатий, ти – заміжня. Всі щасливі.

– Ти нещасний.

Федір мовчить.

Ганна:

– Він любить мене.

– Звичайно. За те, що ти єдина, хто його кур'єром бачила.

– Тату…

– Скажи мені чесно. Якби він так і залишився кур'єром. Ти б за нього вийшла?

Ганна мовчить.

– Ти ж бачиш. Сама не знаєш.

– Я… я не знаю, тату. Можливо, ні. Можливо, так. Але я його люблю зараз. І цього достатньо.

Федір киває.

– Достатньо. Звичайно. Йди до свого багатія.

Ганна розвертається.

Іде.

На порозі зупиняється.

– Знаєш, тату, може ти й правий. Може, я б не вийшла за кур'єра. Але знаєш, чим я тоді відрізняюся від Марини? Вона теж не вибрала тебе. Бо в тебе нічого не було. І досі немає. Тільки образа.

Виходить.

Федір сидить.

Віра заходить.

– Федю…

– Вона права.

Мовчання.

– Може, вони всі праві. А я – ні.

***

Ще через місяць.

Дзвінок у двері. Федір відчиняє.

Матвій.

– Добрий день.

– Що треба?

– Поговорити.

Федір відступає. Матвій заходить.

Сідають.

Матвій:

– Я хочу купити ваш будинок.

Тиша.

– Що?

– Ганна хоче жити тут. У дитинстві. Де ми разом росли. Я куплю ваш будинок. Ви зможете переїхати, куди хочете. Гроші хороші дам.

Федір дивиться.

– Ти хочеш мене звідси вигнати?

– Я хочу зробити Ганну щасливою.

– Купивши її дитинство?

– Купивши вам свободу. Ви ж хотіли переїхати колись? Ось вам шанс.

Федір мовчить.

Потім:

– А якщо я не продам?

Матвій усміхається.

– Продасте. Рано чи пізно. Бо ви хочете довести, що я вас купую. А я хочу довести, що ви продаєтесь.

Встає.

Йде до дверей.

Обертається.

– Подумайте. Пропозиція обмежена.

Виходить.

Федір сидить.

Віра виходить з кухні.

– Ти чув?

– Чув.

– І що ти йому скажеш?

Федір дивиться у вікно.

За вікном – їхній будинок. Город. Ганок, де Ганна з Матвієм гралися.

– Не знаю, – каже він. – Не знаю.

Valera

Популярне