# Пісочниця – Мамо, он та дівчинка! Віра обернулася. Катруся тягнула її за рукав, показуючи на дитячий майданчик. – Яка? – Ну та, що казала… що забере тата.

# Пісочниця

– Мамо, он та дівчинка!

Віра обернулася. Катруся тягнула її за рукав, показуючи на дитячий майданчик.

– Яка?

– Ну та, що казала… що забере тата.

Серце стиснулося, але Віра всміхнулася.

– Сонечко, тато – художник. У нього багато клієнтів.

– Вона сказала, що скоро у неї буде наш тато, а у мене – ні!

Віра присіла навпочіпки.

– Покажи мені її.

Дівчинка у блакитній куртці стояла осторонь. Років на дев'ять. Обличчя зосереджене, недитяче.

Віра підійшла, всміхнулася.

– Привіт! Як тебе звуті?

Дівчинка глянула холодно.

– Ніяка я вам не звуті. Що треба?

– Хочу поговорити. Як дорослі, добре?

Пауза.

– Белла.

– Красиве ім'я. Слухай, Катруся засмучується через ваші розмови. Розкажеш, що сталося?

Белла випрямилася.

– Моя мама забере вашого чоловіка. І в мене буде тато, а у вашої Каті – ні. Ясно?

Навколо стихло. Всі матері на лавках обернулися.

– Белло…

– Він любить мою маму! Вона мені сама казала!

Віра відчула, як щось обривається всередині.

– Зрозуміо, – тихо сказала вона і пішла.

– Мамо! – Катруся схопила її за руку. – Наш тато залишиться?

Віра торкнулася щоки. Мокро.

– Так, сонечко.

– Ти плачеш! Значить, він піде! Вона правду сказала!

Катруся побігла до під'їзду. Віра поспішила за нею, розмазуючи туш долонею.

***

– Як же я ненавиджу студію, – Андрій скинув піджак. – Вдома зовсім інше. Енергія інша.

Тарілка випала з рук Віри. Розкололася в раковині.

– Ти як? – спитав він.

– Нормально.

– Добре. Вибач, я виснажений. Завтра ще та клієнтка.

– Яка?

– Ну, іноземка. Портрет малюю.

– Зі світлим волоссям?

Андрій здивовано глянув на неї.

– Не знаю. Портрет малюю, не фігуру. Платить добре, мовчить. Проблеми у неї якісь.

– А кажеш, нічого про неї не знаєш.

Він підійшов ззаду, обійняв.

– Не переживай. Здам портрет – поїдемо у відпустку.

– Обіцяєш?

– Звісно, моя підозріла дівчинко.

Віра притулилася до нього, заплющивши очі.

***

Наступного дня Віра чекала вдома.

Коли подзвонили, серце калатало.

Вона відчинила. На порозі – жінка років тридцяти п'яти. Худа, блідо. Темні кола під очима.

– Добридень, я Віра. Проходьте.

Жінка кивнула. За нею – Белла.

Віра завмерла.

– Вона тихо сидітиме, – сказала жінка, знімаючи пальто. – Правда ж, Белло?

Дівчинка мовчала.

Жінка пройшла до майстерні. Впевнено. Ніби знала дорогу.

Віра дивилася їй услід, стискаючи кулаки.

– Белло, – тихо сказала вона, – роздягайся. Чаю хочеш?

Дівчинка сіла на лавку у передпокої. Дивилася в підлогу.

– Тобі спекотно ж…

Мовчання.

Віра присіла поруч. Поклала руку на плече дівчинки.

– Що сталося?

Белла підняла очі. Вони були мокрі.

– Вибачте, – прошепотіла вона. – Я збрехала.

Вірі стало холодно.

– Про що?

– Ніхто вашого чоловіка не забирає. Просто я… хотіла, щоб у мене теж був тато.

Белла заплакала.

– Мама весь час хвора. Вона ніколи не всміхається. А дядько Андрій… він мені фарби показував. Годував мене. Я бачила, як він з Катею грається! А я… завжди одна.

Віра обійняла її.

Із майстерні долинув сміх Андрія.

Белла притихла в обіймах.

– Моя мама добра, – прошепотіла вона. – Просто вона не може. Їй боляче.

Віра гладила її по голові.

А потім почула кроки.

У коридор вийшла жінка. Глянула на них. Обличчя байдуже.

– Белло, не заважай.

– Вона не заважає, – сказала Віра.

Жінка мовчки повернулася до майстерні.

Белла витерла ніс рукавом.

– Вона не завжди така, – тихо сказала вона. – Раніше вона була іншою.

Віра дивилася на зачинені двері майстерні.

– Звідки ти знаєш, де ми живемо? – несподівано для себе спитала вона.

Белла завмерла.

– Мама… один раз попросила дядька Андрія нас підвезти.

– Підвезти?

– Так. Їй погано стало після сеансу. Він нас додому віз.

Віра відчула, як напруга повертається.

– І ти бачила, як він з Катею гра?

Белла кивнула.

– Я потім сама сюди прийшла. Подивитися. Я хотіла побачити, як це – коли є тато.

Тиша.

– А мама знає, що ти приходила?

Дівчинка похитала головою.

Віра випустила її з обіймів.

Встала.

Подивилася на двері майстерні.

Потім – на Беллу.

– Іди до Катрусі. Вона в кімнаті. Пограєтеся разом.

Белла здивовано глянула на неї.

– Справді?

– Так. Ідиі.

Дівчинка побігла.

Віра стояла в коридорі.

Дивилася на двері майстерні.

І думала.

Потім підійшла. Взялася за ручку.

Відчинила.

Андрій стояв біля мольберта. Жінка сиділа на кріслі, дивлячись у вікно.

Обоє обернулися.

– Віро? – здивувався Андрій.

– Вибач, перебию, – сказала Віра. Голос спокійний. – Хочу спитати.

– Що?

Віра подивилася на жінку.

– Ви давно хворієте?

Жінка завмерла.

– Це… – почав Андрій.

– Я не вас питаю.

Пауза.

Жінка опустила очі.

– Три роки.

– І Белла все знає?

– Вона здогадується.

Віра кивнула.

– А ви їй сказали, що мій чоловік забере?

Тиша.

Жінка підвела погляд. Очі порожні.

– Я нічого такого не казала.

– Вона сама придумала?

– Мабуть.

Віра дивилася на неї. Потім на Андрія.

Він розгублено стояв із пензлем у руці.

– Я не розумію, що відбувається, – сказав він.

Віра всміхнулася.

– Нічого особливого. Просто дізнаюся, звідки моя донька дізналася, що ти нас кидаєш.

– Що?!

– Белла їй сказала. На майданчику.

Андрій різко обернувся до жінки.

– Ви їй щось говорили?

Жінка мовчала.

– Відповідайте!

– Я… можливо… – голос тихий. – Можливо, вона почула, як я… сама з собою розмовляла.

– Сама з собою? – Віра ступила ближче.

– Так. Я іноді… уявляю. Що все інакше. Що у Белли є тато. Що хтось про нас піклується. Можливо, вона почула.

– І вирішила, що це мій чоловік.

– Я не знала!

Віра дивилася на неї.

Жінка сиділа, опустивши плечі. Схожа на зламану іграшку.

Андрій поклав пензля.

– Мабуть, на сьогодні достатньо, – тихо сказав він.

Жінка піднялася. Пішла до виходу.

Біля дверей обернулася.

– Вибачте.

Вийшла.

Андрій і Віра залишилися наодинці.

– Я не розумію, – сказав він. – Чому ти мені не сказала відразу?

– Бо не знала, чи це правда.

– І тепер знаєш?

Віра мовчала.

Із кімнати долинув дитячий сміх. Катруся і Белла.

– Я скажу їй, щоб забрала дитину, – сказав Андрій.

– Ні, – різко відповіла Віра.

Він здивовано глянув на неї.

– Хочеш, щоб вона залишилася?

– Хочу, щоб Белла хоч трохи побула щасливою.

Тиша.

Андрій дивився на дружину.

– Ти серйозно?

Віра пішла до дверей. Обернулася.

– Ти їй колись говорив, що я підозріла?

Він розгубився.

– Я… можливо. Жартом.

– Жартом, – повторила Віра.

Вийшла.

***

Жінка стояла в передпокої. Чекала Беллу.

Віра підійшла до неї.

– Ви їй сказали правду? Про хворобу?

Жінка здригнулася.

– Ні.

– Чому?

– Бо вона дитина.

– Дитина, яка вигадує собі родину з чужих людей.

Пауза.

– Що ви хочете від мене почути? – тихо спитала жінка.

– Нічого. Просто хочу зрозуміти.

– Що саме?

– Як ви могли дозволити їй думати, що мій чоловік – її порятунок.

Жінка дивилася в підлогу.

– Я не дозволяла. Просто… не заборонила.

– Бо вам самій так легше?

Жінка підвела очі. Вони були сухі. Пусті.

– Так, – сказала вона. – Мені легше.

Віра завмерла.

Із кімнати вибігла Белла.

– Мамо, можна я ще прийду?

Жінка мовчала.

Белла подивилася на Віру.

– Можна?

Віра дивилася на неї. Потім на жінку.

Та натягнула пальто. Взяла Беллу за руку.

– Ходімо.

– Але мамо…

– Ходімо.

Вони вийшли.

Двері зачинилися.

Віра стояла в передпокої.

Катруся вибігла з кімнати.

– Мамо, Белла класна! Вона прийде ще?

Віра дивилася на двері.

– Не знаю, сонечко.

– Чому? Вона ж хороша!

Андрій вийшов із майстерні.

Подивився на Віру.

– Ти справді хочеш, щоб вона приходила?

Віра повернулася до нього.

– А ти справді думаєш, що це я вирішую?

– Що ти маєш на увазі?

Віра пройшла повз нього на кухню.

Налила собі води. Випила.

Поставила склянку.

– Вона прийде ще, – сказала вона. – Бо її матері більше нікуди йти.

Андрій зайшов на кухню.

– Віро, ти думаєш, що між нами щось є?

Вона обернулася.

– Між вами нічого немає. Але між тобою і тим, щоб відчувати себе потрібним, – є.

Він змовк.

– Я не розумію.

– Ти їх підвозив додому. Годував дитину. Показував їй фарби.

– І що з того? Вона дитина!

– Дитина, яка вирішила, що ти – її тато.

– Я не винен у тому, що вона так вирішила!

Віра дивилася на нього.

– Ні. Ти просто не заперечував.

– Я не знав!

– Знав. Просто тобі було приємно.

Тиша.

Андрій відвернувся.

Катруся забігла на кухню.

– Мамо, тато, а завтра Белла прийде?

Віра присіла навпочіпки.

– Не знаю, любко.

– Чому?

– Бо її мама хвора.

– То нехай вона живе у нас!

Андрій і Віра дивилися один на одного.

Катруся радісно засміялася.

– Так можна ж? У неї ж немає тата! А в нас він є!

Віра встала.

Взяла склянку.

Помила її.

Витерла руки.

Обернулася до Андрія.

– Завтра вона прийде, – спокійно сказала вона. – І ти закінчиш той портрет.

Він кивнув.

Віра вийшла з кухні.

Андрій залишився стояти.

Катруся смикнула його за рукав.

– Тату, то Белла буде жити з нами?

Він подивився на доньку.

Потім на двері, за якими зникла Віра.

– Не знаю, сонечко, – тихо сказав він.

***

Через тиждень портрет був готовий.

Жінка прийшла забрати його. Без Белли.

Віра відчинила двері.

– Добридень.

Жінка кивнула.

– Де Белла?

– Вдома. Їй погано.

– Що сталося?

– Нічого особливого. Просто температура.

Пауза.

– Можна я до неї зайду? Передам щось від Катрусі?

Жінка дивилася на неї.

– Навіщо?

– Катруся питає. Вони подружилися.

Тиша.

– Добре, – нарешті сказала жінка. – Записати адресу?

– Так.

Жінка написала на папірці.

Віддала Вірі.

Зайшла до майстерні. Вийшла з портретом. Андрій ішов за нею.

– Дякую, – сказала жінка. – Це… дуже гарно.

– Будь ласка.

Жінка подивилася на Віру.

– Якщо Белла запитає… скажіть, що я не хотіла її турбувати.

– Вона запитає про інше, – сказала Віра.

– Про що?

– Про те, чому ви не приходите разом.

Жінка стиснула портрет.

– Тоді скажіть правду.

– Яку?

– Що мені вже не потрібні портрети.

Вийшла.

Андрій і Віра стояли в передпокої.

– Ти підеш до неї? – спитав він.

– Так.

– Навіщо?

Віра дивилася на папірець в руці.

– Бо Катруся просить.

– Тільки через це?

Вона підняла на нього очі.

– Ні.

Він зробив крок до неї.

– Тоді чому?

– Бо ця дитина заслуговує на те, щоб хтось прийшов.

– Але це не твоя дитина.

– Знаю.

– То чому?..

– Бо я хочу, щоб вона запам'ятала, що хтось прийшов, – Віра одягла куртку. – Навіть коли її матір перестане приходити.

Андрій мовчав.

Віра взяла сумку.

Подивилася на нього.

– Ти хочеш поїхати зі мною?

Він завагався.

– Я… не знаю. А треба?

Віра всміхнулася.

– Ні. Не треба.

Вийшла.

Андрій залишився стояти в порожній передпокої.

Катруся вибігла з кімнати.

– Тату, мама поїхала до Белли?

– Так.

– А чому ти не поїхав?

Він присів навпочіпки.

– Бо мама сама хотіла.

Катруся нахилила голову.

– Тату, а ти любиш Беллину маму?

Він завмер.

– Що? Звісно, ні. Чому ти запитуєш?

– Просто Белла казала, що ти добрий. І що вона хоче, щоб ти був її татом.

Андрій дивився на доньку.

– А що ти їй відповіла?

Катруся усміхнулася.

– Що ти вже мій тато. І що він тільки один може бути.

Обійняла його.

Андрій сидів, обіймаючи доньку.

І дивився на зачинені двері.

***

Віра стояла під дверима чужої квартири.

Натиснула дзвінок.

Ніхто не відповів.

Натиснула ще раз.

Тиша.

Вона вже хотіла йти, але двері відчинилися.

На порозі – Белла.

Обличчя бліде. Очі червоні.

– Тьотю Віро?

– Привіт, сонечко. Можна увійти?

Белла кивнула.

Віра зайшла.

Квартира маленька. Чисто, але пусто. Ніяких фотографій. Ніяких прикрас.

– Мама вдома?

Белла похитала головою.

– Вона поїхала до лікарні.

– Сама?

– Так.

Віра присіла навпочіпки.

– А тобі як?

– Нормально. Просто температура.

– Ти їла?

Белла знизала плечима.

Віра зайшла на кухню.

Відкрила холодильник.

Пусто.

Обернулася до Белли.

– Ти вчора їла?

Дівчинка відвела очі.

– Мама залишила гроші. Просто я… забула купити.

Віра дивилася на неї.

Потім дістала телефон.

– Я замовлю їжу. Що любиш?

– Не треба…

– Белло. Що любиш?

Дівчинка сьогодні.

– Піцу.

Віра замовила.

Сіла поруч на диван.

Белла дивилася в підлогу.

– Тьотю Віро… вибачте мені.

– За що?

– За те, що я вам наговорила. Про дядька Андрія.

Віра помовчала.

– Ти хотіла, щоб у тебе був тато?

Белла кивнула.

– І я подумала… що якщо дядько Андрій такий добрий… то, може, він…

Не договорила.

Віра обійняла її.

– Ти не винна, сонечко.

Белла заплакала.

– Але мама через мене… їй ще гірше стало.

– Чому ти так думаєш?

– Бо вона плакала. Вночі. Я чула.

Віра гладила її по спині.

– Твоя мама плаче не через тебе.

– То чому?

– Бо їй боляче.

– Через хворобу?

Віра завмерла.

– Ти знаєш?

Белла витерла ніс.

– Я здогадуюся. Вона думає, що я не розумію. Але я бачу.

– І ти їй не кажеш?

– Ні. Бо тоді вона розплачеться.

Віра притягла її ближче.

Вони сиділи в тиші.

Потім Белла запитала:

– Тьотю Віро… а чому ви прийшли?

Віра подивилася на неї.

– Бо Катруся просила.

– Тільки тому?

Пауза.

– Ні. Не тільки.

– То чому?

Віра всміхнулася.

– Бо мені хотілося.

Белла подивилася на неї.

– Навіщо? Я ж вам нагрубила.

– Ти дитина. Ти хотіла родину.

– Але я ж збрехала!

– Ти намагалася вижити.

Белла мовчала.

Їжа приїхала.

Вони їли разом.

Белла майже не торкалася піци.

Віра дивилася на неї.

– Тобі не смачно?

– Смачно. Просто… я звикла не їсти багато.

– Чому?

– Мама каже, що треба економити.

Віра відклала свій шматок.

– Белло, а як часто мама їздить до лікарні?

Дівчинка знизала плечима.

– Часто. Іноді вночі.

– І ти залишаєшся сама?

– Так. Але я не боюся.

Віра дивилася на неї.

Маленька дівчинка, яка звикла бути одна.

Яка вигадує собі родину.

Яка забуває купити їжу.

– Белло, – тихо сказала вона. – Якщо твоїй мамі знову стане погано… ти можеш до нас прийти. Добре?

Белла здивовано глянула.

– Справді?

– Так.

– А дядько Андрій не буде проти?

Віра завагалася.

– Ні.

– А Катруся?

– Катруся буде рада.

Белла всміхнулася. Вперше за весь час.

– Дякую.

Віра обійняла її.

Потім зібрала залишки їжі. Поставила в холодильник.

– Я піду, добре? Але якщо що – дзвони. Ось мій номер.

Записала на папірці.

Белла взяла його.

– Тьотю Віро… а ви добра.

Віра всміхнулася.

– Просто я мама. Я розумію.

Вийшла.

Белла залишилася стояти з папірцем у руці.

***

Вдома Віру зустрів Андрій.

– Ну як?

Віра зняла куртку.

– Вона одна. Мати в лікарні. Вдома немає їжі.

Андрій змовк.

– І що ти зробила?

– Нагодувала.

– Тільки?

Віра подивилася на нього.

– А що ти хотів, щоб я зробила?

Він відвернувся.

– Не знаю. Це… не наша справа.

– Так. Не наша.

Пауза.

– Але ти все одно поїхала.

Віра пройшла повз нього.

– Так. Поїхала.

– Чому?

Вона обернулася.

– Бо ти – не поїхав.

Пішла до кухні.

Андрій залишився стояти.

Катруся вибігла з кімнати.

– Мамо! Як Белла?

– Добре, сонечко. Вона передавала тобі привіт.

– А коли вона прийде знову?

Віра присіла.

– Не знаю. Її мама хвора.

– То нехай вона живе у нас! – вигукнула Катруся.

Андрій увійшов до кухні.

– Катрусю, це неможливо.

– Чому?

– Бо у неї є мама.

– Але мама хвора!

– Все одно.

Катруся надулася.

– Ти просто не хочеш!

Вибігла з кухні.

Андрій і Віра залишилися наодинці.

– Ти справді думаєш, що це хороша ідея? – спитав він.

– Яка?

– Щоб вона до нас приходила.

Віра налила собі чаю.

– А ти думаєш, що це погана ідея?

– Я думаю, що це не наша проблема.

– Так. Не наша.

Пауза.

– То чому ти це робиш?

Віра подивилася на нього.

– А ти чому приводив їх додому? Годував дитину? Показував їй фарби?

Андрій змовк.

– Це… інше.

– Чим?

– Я просто… хотів допомогти.

– Так само, як я.

Він дивився на неї.

– Ні. Не так само.

Віра відпила чай.

– Ти маєш рацію. Не так само.

Поставила чашку.

– Бо я роблю це не для того, щоб відчувати себе потрібною.

Вийшла з кухні.

Андрій залишився стояти.

***

Через три дні задзвонив телефон.

Віра подивилася на екран. Незнайомий номер.

– Алло?

– Тьотю Віро? – тихий голос Белли.

– Так, сонечко. Що сталося?

– Мамі… їй дуже погано. Вона не може встати.

Серце стиснулося.

– Ти викликала швидку?

Valera

Популярне