– Миколо! Якщо ти знову в тій халабуді – я тебе звідти вже не поведу, а винесу! Баба Таня продерлася крізь кропиву й штовхнула двері ногою. Порожньо. – Та ну ні.

– Миколо! Якщо ти знову в тій халабуді – я тебе звідти вже не поведу, а винесу!

Баба Таня продерлася крізь кропиву й штовхнула двері ногою.

Порожньо.

– Та ну ні…

У кутку лежав Миколин рюкзак.

Таня присіла, торкнулась ременя і зблідла.

– Цього він не кидає навіть коли до вітру йде…

За десять хвилин вона вже стояла в Олі на порозі.

– Олю, в лісі їх нема. Рюкзак є. Миколи – нема. І твого Грицька – теж.

Оля сперлась об стіл.

– Ти добре дивилася?

Таня аж сіпнулась.

– Тобто я, по-твоєму, дурна?

– Я, по-твоєму, хочу це почути? – Оля вже шарила рукою по хустці. – Він зранку пішов, телефон дома, тиск у мене скаче, а ти мені "нема".

– Бо нема! Ходімо до дільничного.

Олексійович вислухав мовчки, почухав шию.

– Два діди зникли на три години, і ви вже похорон замовляєте?

– А ти чекаєш, поки їх знайдуть собаки? – відрізала Таня.

– А ви чекаєте будь-якого приводу, щоб усе село підняти, – буркнув він, але ключі від мотоцикла взяв.

Через годину біля Олиного двору вже стояли діти.

– Мамо, ти чого ридаєш? – Олин син вискочив із машини. – Де тато?

– Якби я знала!

Танина дочка кинула сумку на лавку:

– Я взяла відгул. Мене завтра звільнять, якщо це знову його "рибалка".

– Не смій так казати! – Таня схопила її за руку. – Тут біда.

– Біда – це коли людина пропала. А коли двоє старих кабанів десь жеруть самогон – це не біда, мамо, це сором.

Оля витерла очі:

– Не смій про батька так.

– А як сміти? Він вам усе життя може, а ви навшпиньках. Бо "чоловік". Бо "втомився". Бо "характер". А ти, мамо, з температурою сама картоплю перебирала.

Таня стиснула губи.

– Зараз не час.

– А коли? Коли його вже виноситимуть?

У дворі стало тихо.

Олексійович вийшов на середину.

– Так. Досить. Мужики, беремо ліхтарі. Дівчата, не розводьте тут…

– "Дівчата"? – Танина дочка засміялась. – Ми, значить, істеричні "дівчата", а вони – "мужики", яких усе село має рятувати від власної дурості?

Ніхто не відповів.

Саме тоді з вигону прийшла Зірочка й стала біля хвіртки, мукаючи так, ніби теж мала претензії.

Таня вдарила себе по лобі.

– Корова…

– Зараз корова важливіша? – фиркнув Олин син.

– А її хто заведе? Ти? Ти в місті навіть курки боїшся.

Таня пішла до сараю. Зірочка вперлась і не йшла всередину.

– От зараз не до тебе…

Вона обійшла корову, заглянула в сарай – і так і стала.

– Йо-о-ой… Люди! Сюди!

У сарай набігли всі.

На сіні, між мішком комбікорму і перевернутим відром, хропіли Микола з Грицьком. Біля них – пляшка, недоїдений огірок і розібране корито.

Олин син перший копнув двері.

– Ви серйозно?!

Микола розліпив одне око.

– Чого кричиш… худобу лякаєш…

Таня аж затрусилась.

– Ми тебе шукали по лісу! Дітей із міста стягнули! Поліцію підняли!

Грицько сів, потер лоба.

– Та ми ж… у справі були.

– У якій ще справі?!

Микола повільно показав на корито.

– Зірочці хотіли полагодити. Не все ж вам язиком молотити.

Танина дочка аж сплеснула руками.

– Боже, ще й герої!

Оля сперлась об косяк.

– Грицю… ти знаєш, що я думала?

– А я звідки знаю, що ти там думаєш? – огризнувся він. – Ти завжди найгірше думаєш.

– Найгірше? – Оля поблідла. – Тобто це я винна?

– А хто? – Грицько підвівся, хитаючись. – Як мужик на годину з двору вийшов – уже сирени, діти, сльози! Ви не хвилюєтесь, ви командувати любите.

– Командувати? – Таня ступила до нього. – Миколо, скажи хоч ти йому, що він меле.

Микола обтрусив сіно з плеча.

– А що не так? Ви нас уже поховали, а ми, між іншим, корито лагодили. Без нас би корова з чого пила?

Танина дочка засміялась коротко й зло.

– Оце ваша логіка: спочатку набратися, потім зробити вигляд, що ви рятували господарство.

Олин син ткнув пальцем у батька:

– Ти мені сказав минулого місяця: "будь чоловіком, відповідай за сім'ю". А сам двір не можеш перейти без цирку.

– Не смій зі мною так, – гаркнув Грицько.

– А як сміти? Ти матір з температурою кинув.

– Я все життя вас тягнув!

– І тепер думаєш, що тобі за це все можна? – випалила Танина дочка.

Микола сплюнув убік.

– Отут ви всі однакові. Поки ми тягнемо – то "тато, виручи". А як старий раз помилився – вже сміття.

У дворі хтось тихо сказав:

– По факту ж…

Таня розвернулась.

– По якому факту?! Ми тут сивіємо, а вони в сіні валяються!

Олексійович важко зітхнув.

– Ну, живі ж. І слава Богу. Розійшлися.

– Ні, – сказала Танина дочка. – Ніхто не розходиться. Нехай при всіх скаже, що зробив дурницю.

Микола підвів очі.

– Я маю каятися перед тими, хто мене вже відспівав?

– Ти маєш вибачитися перед матір'ю, – відрізав Олин син. – І перед нами.

Грицько пирхнув.

– Перед вами? А ви хто такі? Приїхали, покричали й назад у місто. А ми тут живемо. Ми.

Оля не витримала й ляснула його по щоці.

У дворі стало так тихо, що було чути, як Зірочка жує.

Грицько завмер, тоді повільно повернув до неї голову.

– Оце вже при всіх? Красиво.

Оля затремтіла:

– Ти мене сьогодні в могилу поклав.

– Та ні, – сказав він. – У могилу тебе кладе не самогон. Тебе кладе звичка робити з себе святу мученицю.

Кілька жінок ахнули.

Таня прошепотіла:

– Замовкни…

Але Грицько вже розігнався.

– Незручну правду сказати? Сказати? Ви любите нас рятувати, бо без цього вам нема ким бути. Якщо мужик зламався – ви потрібні. Якщо він щасливий без вас хоча б дві години – вам кінець.

– Та він взагалі нормальний? – кинув хтось із натовпу.

Олин син рвонув до батька, але Олексійович став між ними.

– Руки опустили! Усі!

Микола, хитаючись, підійшов до Танини дочки.

– А ти, міська, менше матір учила б. Коли потрібні були гроші на твою операцію – "тату, рятуй". А тепер тобі соромно, що твій батько випив?

Вона ніби отримала ляпаса.

– Не смій це чіпати.

– Чому? Правда ж незручна? Зате правда.

Таня рвонула чоловіка за рукав.

– Замовкни, поки я тебе сама не прибила.

Микола висмикнув руку.

– А от ні. Досить. Я не хлопчик, якого можна водити за вухо перед усім селом.

– Ти й не чоловік зараз, – сказав Олин син.

– А ти взагалі мовчи, – різко кинув Грицько. – Ти до матері за грошима в сорок років їздиш, а мене вчиш відповідальності.

Натовп загув.

– Це правда? – хтось шепнув.

Олин син почервонів:

– Я віддав!

– Коли? Вчора? – усміхнувся Грицько.

Оля подивилась на сина, потім на чоловіка.

– Замовкніть обидва…

Танина дочка важко видихнула.

– Знаєте що? Якщо їх зараз просто пробачити, завтра вони знову щезнуть. Бо їм можна. Бо "живі ж".

Микола стенув плечима.

– А якщо нас за кожен дурний крок судити всім селом, то нащо тоді додому вертатися?

Таня дивилась на нього довго, ніби вперше.

Потім пішла в хату. Вийшла з Миколиним рюкзаком. Відкрила хвіртку і жбурнула його просто в калюжу.

– Раз ти вільний мужик, то й живи вільно. Не в мене.

Натовп завмер.

Микола подивився на рюкзак, тоді на неї.

Підійшов, підняв, витрусив болото. Мовчки обернувся до Олиного сина й сунув йому в руки ключі від хати.

– На. Ти ж у нас правильний. Доглянеш матір.

І пішов за хвіртку.

Грицько секунду постояв, глянув на Олю і теж рушив слідом.

На півдорозі обернувся:

– Олю, вечерю не чекай. Ми тепер, виходить, офіційно пропали.

Valera

Популярне