– Миколо! Якщо ти знову в тій халабуді – я тебе звідти вже не поведу, а винесу!
Баба Таня продерлася крізь кропиву й штовхнула двері ногою.
Порожньо.
– Та ну ні…
У кутку лежав Миколин рюкзак.
Таня присіла, торкнулась ременя і зблідла.
– Цього він не кидає навіть коли до вітру йде…
За десять хвилин вона вже стояла в Олі на порозі.
– Олю, в лісі їх нема. Рюкзак є. Миколи – нема. І твого Грицька – теж.
Оля сперлась об стіл.
– Ти добре дивилася?
Таня аж сіпнулась.
– Тобто я, по-твоєму, дурна?
– Я, по-твоєму, хочу це почути? – Оля вже шарила рукою по хустці. – Він зранку пішов, телефон дома, тиск у мене скаче, а ти мені "нема".
– Бо нема! Ходімо до дільничного.
Олексійович вислухав мовчки, почухав шию.
– Два діди зникли на три години, і ви вже похорон замовляєте?
– А ти чекаєш, поки їх знайдуть собаки? – відрізала Таня.
– А ви чекаєте будь-якого приводу, щоб усе село підняти, – буркнув він, але ключі від мотоцикла взяв.
Через годину біля Олиного двору вже стояли діти.
– Мамо, ти чого ридаєш? – Олин син вискочив із машини. – Де тато?
– Якби я знала!
Танина дочка кинула сумку на лавку:
– Я взяла відгул. Мене завтра звільнять, якщо це знову його "рибалка".
– Не смій так казати! – Таня схопила її за руку. – Тут біда.
– Біда – це коли людина пропала. А коли двоє старих кабанів десь жеруть самогон – це не біда, мамо, це сором.
Оля витерла очі:
– Не смій про батька так.
– А як сміти? Він вам усе життя може, а ви навшпиньках. Бо "чоловік". Бо "втомився". Бо "характер". А ти, мамо, з температурою сама картоплю перебирала.
Таня стиснула губи.
– Зараз не час.
– А коли? Коли його вже виноситимуть?
У дворі стало тихо.
Олексійович вийшов на середину.
– Так. Досить. Мужики, беремо ліхтарі. Дівчата, не розводьте тут…
– "Дівчата"? – Танина дочка засміялась. – Ми, значить, істеричні "дівчата", а вони – "мужики", яких усе село має рятувати від власної дурості?
Ніхто не відповів.
Саме тоді з вигону прийшла Зірочка й стала біля хвіртки, мукаючи так, ніби теж мала претензії.
Таня вдарила себе по лобі.
– Корова…
– Зараз корова важливіша? – фиркнув Олин син.
– А її хто заведе? Ти? Ти в місті навіть курки боїшся.
Таня пішла до сараю. Зірочка вперлась і не йшла всередину.
– От зараз не до тебе…
Вона обійшла корову, заглянула в сарай – і так і стала.
– Йо-о-ой… Люди! Сюди!
У сарай набігли всі.
На сіні, між мішком комбікорму і перевернутим відром, хропіли Микола з Грицьком. Біля них – пляшка, недоїдений огірок і розібране корито.
Олин син перший копнув двері.
– Ви серйозно?!
Микола розліпив одне око.
– Чого кричиш… худобу лякаєш…
Таня аж затрусилась.
– Ми тебе шукали по лісу! Дітей із міста стягнули! Поліцію підняли!
Грицько сів, потер лоба.
– Та ми ж… у справі були.
– У якій ще справі?!
Микола повільно показав на корито.
– Зірочці хотіли полагодити. Не все ж вам язиком молотити.
Танина дочка аж сплеснула руками.
– Боже, ще й герої!
Оля сперлась об косяк.
– Грицю… ти знаєш, що я думала?
– А я звідки знаю, що ти там думаєш? – огризнувся він. – Ти завжди найгірше думаєш.
– Найгірше? – Оля поблідла. – Тобто це я винна?
– А хто? – Грицько підвівся, хитаючись. – Як мужик на годину з двору вийшов – уже сирени, діти, сльози! Ви не хвилюєтесь, ви командувати любите.
– Командувати? – Таня ступила до нього. – Миколо, скажи хоч ти йому, що він меле.
Микола обтрусив сіно з плеча.
– А що не так? Ви нас уже поховали, а ми, між іншим, корито лагодили. Без нас би корова з чого пила?
Танина дочка засміялась коротко й зло.
– Оце ваша логіка: спочатку набратися, потім зробити вигляд, що ви рятували господарство.
Олин син ткнув пальцем у батька:
– Ти мені сказав минулого місяця: "будь чоловіком, відповідай за сім'ю". А сам двір не можеш перейти без цирку.
– Не смій зі мною так, – гаркнув Грицько.
– А як сміти? Ти матір з температурою кинув.
– Я все життя вас тягнув!
– І тепер думаєш, що тобі за це все можна? – випалила Танина дочка.
Микола сплюнув убік.
– Отут ви всі однакові. Поки ми тягнемо – то "тато, виручи". А як старий раз помилився – вже сміття.
У дворі хтось тихо сказав:
– По факту ж…
Таня розвернулась.
– По якому факту?! Ми тут сивіємо, а вони в сіні валяються!
Олексійович важко зітхнув.
– Ну, живі ж. І слава Богу. Розійшлися.
– Ні, – сказала Танина дочка. – Ніхто не розходиться. Нехай при всіх скаже, що зробив дурницю.
Микола підвів очі.
– Я маю каятися перед тими, хто мене вже відспівав?
– Ти маєш вибачитися перед матір'ю, – відрізав Олин син. – І перед нами.
Грицько пирхнув.
– Перед вами? А ви хто такі? Приїхали, покричали й назад у місто. А ми тут живемо. Ми.
Оля не витримала й ляснула його по щоці.
У дворі стало так тихо, що було чути, як Зірочка жує.
Грицько завмер, тоді повільно повернув до неї голову.
– Оце вже при всіх? Красиво.
Оля затремтіла:
– Ти мене сьогодні в могилу поклав.
– Та ні, – сказав він. – У могилу тебе кладе не самогон. Тебе кладе звичка робити з себе святу мученицю.
Кілька жінок ахнули.
Таня прошепотіла:
– Замовкни…
Але Грицько вже розігнався.
– Незручну правду сказати? Сказати? Ви любите нас рятувати, бо без цього вам нема ким бути. Якщо мужик зламався – ви потрібні. Якщо він щасливий без вас хоча б дві години – вам кінець.
– Та він взагалі нормальний? – кинув хтось із натовпу.
Олин син рвонув до батька, але Олексійович став між ними.
– Руки опустили! Усі!
Микола, хитаючись, підійшов до Танини дочки.
– А ти, міська, менше матір учила б. Коли потрібні були гроші на твою операцію – "тату, рятуй". А тепер тобі соромно, що твій батько випив?
Вона ніби отримала ляпаса.
– Не смій це чіпати.
– Чому? Правда ж незручна? Зате правда.
Таня рвонула чоловіка за рукав.
– Замовкни, поки я тебе сама не прибила.
Микола висмикнув руку.
– А от ні. Досить. Я не хлопчик, якого можна водити за вухо перед усім селом.
– Ти й не чоловік зараз, – сказав Олин син.
– А ти взагалі мовчи, – різко кинув Грицько. – Ти до матері за грошима в сорок років їздиш, а мене вчиш відповідальності.
Натовп загув.
– Це правда? – хтось шепнув.
Олин син почервонів:
– Я віддав!
– Коли? Вчора? – усміхнувся Грицько.
Оля подивилась на сина, потім на чоловіка.
– Замовкніть обидва…
Танина дочка важко видихнула.
– Знаєте що? Якщо їх зараз просто пробачити, завтра вони знову щезнуть. Бо їм можна. Бо "живі ж".
Микола стенув плечима.
– А якщо нас за кожен дурний крок судити всім селом, то нащо тоді додому вертатися?
Таня дивилась на нього довго, ніби вперше.
Потім пішла в хату. Вийшла з Миколиним рюкзаком. Відкрила хвіртку і жбурнула його просто в калюжу.
– Раз ти вільний мужик, то й живи вільно. Не в мене.
Натовп завмер.
Микола подивився на рюкзак, тоді на неї.
Підійшов, підняв, витрусив болото. Мовчки обернувся до Олиного сина й сунув йому в руки ключі від хати.
– На. Ти ж у нас правильний. Доглянеш матір.
І пішов за хвіртку.
Грицько секунду постояв, глянув на Олю і теж рушив слідом.
На півдорозі обернувся:
– Олю, вечерю не чекай. Ми тепер, виходить, офіційно пропали.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Він подивився в її красиві, карі очі. Вона дивилася на чоловіка віддано і з любов’ю …
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
