– Тобто ти хочеш привезти сюди свою маму. У хату, яку десять років не бачив. І одразу питаєш, чи я "ще зможу інколи забігати"?
Валя не сіла. Стояла біля плити й тримала чайник так, ніби от-от поставить крапку ним об стіл.
Микола знизав плечима:
– Не "забігати". Допомогти, якщо щось. Ти ж тут поруч.
– Ага. Поруч. Значить, зручно.
У кімнаті кашлянула Валина мати.
– Валю, не починай.
– А що "не починай", мамо? – Валя різко обернулася. – Він приїхав через десять років. Не до бабусі. Не до хати. Не до мене. Йому просто треба, щоб хтось догледів його маму, поки він буде "на роботі".
– Я доглядав свою матір сам, – сухо сказав Микола. – Пів року. Поки дружина не пішла.
– І тепер вирішив знайти безплатну заміну?
Він усміхнувся, але очі стали холодні.
– Безплатну? Ти зараз про що?
– Про те, що все дуже красиво звучить, коли жінка "добра", "чуйна", "сільська", "поруч". На таких дуже зручно вішати чужих старих, чужі хати і чужу совість.
– Чужих? – він нахилився вперед. – Ти ж сама сказала, що десять років чистила цю доріжку. Сама. Ніхто не просив.
Валя поставила чайник так різко, що бризнуло.
– От саме. Не просив. І тепер вирішив, що маєш право брати.
Мати тихо сказала:
– Доню, не треба так.
– Треба.
Микола встав.
– Добре. Скажу прямо. Мамі в місті важко. П'ятий поверх, ліфт знову не працює. Тут повітря, двір, менше сходів. Я не можу розірватися. І так, мені буде легше, якщо поруч є людина, якій я довіряю.
– Якій ти довіряєш? – Валя засміялася коротко, без радості. – Ти мене годину як згадав.
– А ти мене, виходить, не забувала десять років і два місяці, – відрізав він. – Це теж не дуже нормально.
Тиша вдарила гірше за крик.
Мати опустила очі.
Валя повільно кивнула.
– О. Нарешті чесно.
– А що, брехати краще? – сказав Микола. – Ти чекала чоловіка, якого майже не знала. Не будувала життя. Не їхала. Не влаштовувала його. І тепер дивишся на мене так, ніби я тобі щось винен.
– Я тобі нічого не виставляла.
– Уже виставила. Образою.
Вона підійшла ближче.
– А ти зараз не виставляєш мені рахунок за мою доброту?
– Я принаймні не роблю святу з себе.
– Бо тобі нема з чого.
Він видихнув крізь зуби.
– Знаєш, що дратує? Те, що ти говориш правильно. І одночасно – гидко.
– Взаємно.
У двері постукали без паузи і відразу зайшли дві сусідки – одна з пакетом крупи, друга просто "на хвилинку".
– Ой, ми не вчасно?
– Саме вчасно, – сказала Валя, не відводячи очей від Миколи.
Сусідки завмерли. Мати на ліжку сіла рівніше.
– Це Микола, – сказала Валя. – Онук Марії Петрівни. Приїхав по хату. І, може, по доглядальницю бонусом.
– Валю, – тихо, але жорстко кинув Микола. – Не перегинай.
– А що не так? Люди ж мають чути красиво упаковану правду.
Одна сусідка ніяково переступила з ноги на ногу:
– Та допомогти матері – це не сором…
– Не сором, – підхопила Валя. – Сором – коли допомогу називають почуттями.
Микола різко обернувся до жінок:
– А нічого, що ця "добра дівчина" десять років тримала ключ від чужої хати і чекала, що я з'явлюся й оціню? Це не лякає? Чи коли жінка зациклена – це романтика, а коли чоловік просить про реальну допомогу – він користується?
– Я не "чекала, щоб оцінив"!
– А для чого тоді? Для себе? То не вішай це на мене.
Валя зблідла, але голос став твердий:
– Для пам'яті. Для бабусі. Не для тебе.
– Не бреши хоча б зараз.
Сусідки мовчали. Мати схопилася за край ковдри.
– Миколо, досить.
Він подивився на неї і тихіше сказав:
– Мені не подобається, коли мене роблять мерзотником за те, що я не вмію жити чужими фантазіями.
Валя всміхнулась – боляче, криво.
– А мені не подобається, коли чоловік приходить у дім із жалем до матері, а торгується чужою відданістю, ніби це дрова на зиму.
Одна з сусідок прошепотіла:
– Ой, ну це вже…
І тут мати Валі раптом сказала вголос, у тишу:
– А якщо він одружиться з тобою, ти ж будеш доглядати його маму без цих сцен?
Валя повільно повернула голову.
– Тобто отак? Спочатку догляд, потім – можливо – любов? Як премія?
– Та що ти перекручуєш! – зірвалася мати. – Тобі двадцять три, ти все життя біля мене. Думаєш, хтось стоятиме в черзі? Чоловіки не беруть жінку – вони беруть її обставини.
У хаті стало так тихо, що було чути, як на плиті легенько кипить чайник.
Микола перший відвів погляд.
Валя повільно стягнула фартух і кинула на спинку стільця.
– Оце, до речі, єдина чесна фраза за вечір.
Мати злякано кліпнула:
– Валю, я не те хотіла…
– Саме те.
Микола натягнув куртку.
– Добре. Раз так, скажу теж чесно. Мені не потрібна жінка, яка любить мене за спогад. Мені потрібна доросла людина, з якою можна тягнути життя, а не мріяти про нього.
– От і тягни сам, – сказала Валя. – І маму, і хату, і свою правоту.
Він дістав із кишені ключ.
Поклав на стіл.
Потім узяв назад.
– Ні. Ключ я заберу. Бо доглядати чуже майно роками – це або доброта, або привласнення. А я вже не розумію, що саме.
Сусідки ахнули.
Валя кивнула.
– Забирай. І доріжку теж сам собі чисть.
Він дійшов до дверей.
Обернувся.
– Я завтра привезу маму.
Мати Валі аж підвелася:
– Куди?
– У бабусину хату.
Валя зробила крок до нього.
– Ти серйозно?
– Так. Побачимо, кому тут насправді не все одно.
І грюкнув дверима.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
