– Тобто ти хочеш привезти сюди свою маму. У хату, яку десять років не бачив. І одразу питаєш, чи я “ще зможу інколи забігати”? Валя не сіла. Стояла біля плити й тримала чайник так, ніби от-от поставить крапку ним об стіл.

– Тобто ти хочеш привезти сюди свою маму. У хату, яку десять років не бачив. І одразу питаєш, чи я "ще зможу інколи забігати"?

Валя не сіла. Стояла біля плити й тримала чайник так, ніби от-от поставить крапку ним об стіл.

Микола знизав плечима:

– Не "забігати". Допомогти, якщо щось. Ти ж тут поруч.

– Ага. Поруч. Значить, зручно.

У кімнаті кашлянула Валина мати.

– Валю, не починай.

– А що "не починай", мамо? – Валя різко обернулася. – Він приїхав через десять років. Не до бабусі. Не до хати. Не до мене. Йому просто треба, щоб хтось догледів його маму, поки він буде "на роботі".

– Я доглядав свою матір сам, – сухо сказав Микола. – Пів року. Поки дружина не пішла.

– І тепер вирішив знайти безплатну заміну?

Він усміхнувся, але очі стали холодні.

– Безплатну? Ти зараз про що?

– Про те, що все дуже красиво звучить, коли жінка "добра", "чуйна", "сільська", "поруч". На таких дуже зручно вішати чужих старих, чужі хати і чужу совість.

– Чужих? – він нахилився вперед. – Ти ж сама сказала, що десять років чистила цю доріжку. Сама. Ніхто не просив.

Валя поставила чайник так різко, що бризнуло.

– От саме. Не просив. І тепер вирішив, що маєш право брати.

Мати тихо сказала:

– Доню, не треба так.

– Треба.

Микола встав.

– Добре. Скажу прямо. Мамі в місті важко. П'ятий поверх, ліфт знову не працює. Тут повітря, двір, менше сходів. Я не можу розірватися. І так, мені буде легше, якщо поруч є людина, якій я довіряю.

– Якій ти довіряєш? – Валя засміялася коротко, без радості. – Ти мене годину як згадав.

– А ти мене, виходить, не забувала десять років і два місяці, – відрізав він. – Це теж не дуже нормально.

Тиша вдарила гірше за крик.

Мати опустила очі.

Валя повільно кивнула.

– О. Нарешті чесно.

– А що, брехати краще? – сказав Микола. – Ти чекала чоловіка, якого майже не знала. Не будувала життя. Не їхала. Не влаштовувала його. І тепер дивишся на мене так, ніби я тобі щось винен.

– Я тобі нічого не виставляла.

– Уже виставила. Образою.

Вона підійшла ближче.

– А ти зараз не виставляєш мені рахунок за мою доброту?

– Я принаймні не роблю святу з себе.

– Бо тобі нема з чого.

Він видихнув крізь зуби.

– Знаєш, що дратує? Те, що ти говориш правильно. І одночасно – гидко.

– Взаємно.

У двері постукали без паузи і відразу зайшли дві сусідки – одна з пакетом крупи, друга просто "на хвилинку".

– Ой, ми не вчасно?

– Саме вчасно, – сказала Валя, не відводячи очей від Миколи.

Сусідки завмерли. Мати на ліжку сіла рівніше.

– Це Микола, – сказала Валя. – Онук Марії Петрівни. Приїхав по хату. І, може, по доглядальницю бонусом.

– Валю, – тихо, але жорстко кинув Микола. – Не перегинай.

– А що не так? Люди ж мають чути красиво упаковану правду.

Одна сусідка ніяково переступила з ноги на ногу:

– Та допомогти матері – це не сором…

– Не сором, – підхопила Валя. – Сором – коли допомогу називають почуттями.

Микола різко обернувся до жінок:

– А нічого, що ця "добра дівчина" десять років тримала ключ від чужої хати і чекала, що я з'явлюся й оціню? Це не лякає? Чи коли жінка зациклена – це романтика, а коли чоловік просить про реальну допомогу – він користується?

– Я не "чекала, щоб оцінив"!

– А для чого тоді? Для себе? То не вішай це на мене.

Валя зблідла, але голос став твердий:

– Для пам'яті. Для бабусі. Не для тебе.

– Не бреши хоча б зараз.

Сусідки мовчали. Мати схопилася за край ковдри.

– Миколо, досить.

Він подивився на неї і тихіше сказав:

– Мені не подобається, коли мене роблять мерзотником за те, що я не вмію жити чужими фантазіями.

Валя всміхнулась – боляче, криво.

– А мені не подобається, коли чоловік приходить у дім із жалем до матері, а торгується чужою відданістю, ніби це дрова на зиму.

Одна з сусідок прошепотіла:

– Ой, ну це вже…

І тут мати Валі раптом сказала вголос, у тишу:

– А якщо він одружиться з тобою, ти ж будеш доглядати його маму без цих сцен?

Валя повільно повернула голову.

– Тобто отак? Спочатку догляд, потім – можливо – любов? Як премія?

– Та що ти перекручуєш! – зірвалася мати. – Тобі двадцять три, ти все життя біля мене. Думаєш, хтось стоятиме в черзі? Чоловіки не беруть жінку – вони беруть її обставини.

У хаті стало так тихо, що було чути, як на плиті легенько кипить чайник.

Микола перший відвів погляд.

Валя повільно стягнула фартух і кинула на спинку стільця.

– Оце, до речі, єдина чесна фраза за вечір.

Мати злякано кліпнула:

– Валю, я не те хотіла…

– Саме те.

Микола натягнув куртку.

– Добре. Раз так, скажу теж чесно. Мені не потрібна жінка, яка любить мене за спогад. Мені потрібна доросла людина, з якою можна тягнути життя, а не мріяти про нього.

– От і тягни сам, – сказала Валя. – І маму, і хату, і свою правоту.

Він дістав із кишені ключ.

Поклав на стіл.

Потім узяв назад.

– Ні. Ключ я заберу. Бо доглядати чуже майно роками – це або доброта, або привласнення. А я вже не розумію, що саме.

Сусідки ахнули.

Валя кивнула.

– Забирай. І доріжку теж сам собі чисть.

Він дійшов до дверей.

Обернувся.

– Я завтра привезу маму.

Мати Валі аж підвелася:

– Куди?

– У бабусину хату.

Валя зробила крок до нього.

– Ти серйозно?

– Так. Побачимо, кому тут насправді не все одно.

І грюкнув дверима.

Valera

Популярне