– Тобі що, зовсім не соромно? – Марія так грюкнула пакетом об стіл, що яйця покотилися по підлозі. – Твій онук дитину зробив і каже: “То не моя проблема”. Матвій повільно підвів очі від чашки.

– Тобі що, зовсім не соромно? – Марія так грюкнула пакетом об стіл, що яйця покотилися по підлозі. – Твій онук дитину зробив і каже: "То не моя проблема".

Матвій повільно підвів очі від чашки.

– Хто каже?

– Оленка з магазину. Варка реве на всю вулицю. А твій Олексій, красень, сказав: "Я ще не нажився".

– Не з крамниці вирішують, чия дитина.

– А телефоном? Чи тепер і телефони брешуть?

Матвій уже набирав номер.

– Алло. Додзвонився. Скажи мені одне: Варвара вагітна від тебе?

На тому кінці була пауза.

– Від мене. І що?

Марія притисла долоню до рота.

– "І що?" – повторив Матвій. – Це все, що ти можеш сказати?

– Діду, не починай. Я їй нічого не обіцяв.

– Але спав із нею.

– А вона що, дитина? Вона теж знала, на що йде.

Марія вихопила телефон.

– А як животом ходити – теж "обоє знали"? Їй у селі жити, не тобі!

– То хай не народжує, якщо їй важко, – спокійно кинув Олексій. – Чого всі вчепилися в мене? Моя молодість – це теж щось варте.

Матвій забрав телефон назад.

– Слухай сюди. Гроші висилатимеш щомісяця.

– Я нікому нічого не винен.

– Синові винен.

– Синові? – Олексій засміявся. – Дід, батьком не стають від того, що один раз не встиг вискочити.

У хаті стало тихо.

Марія сіла.

– Чуєш, як сказав…

Матвій відсунув чашку.

– Приїдеш – повториш це мені в очі.

* * *

– Не треба нам його грошей, – сказала Варвара, не відчиняючи воріт. – Передайте вашому онуку: я не продавчиня, щоб мені здачу кидали.

Марія стояла з пакетом крупи й дитячими пелюшками.

– Це не від нього. Це від нас.

– А яка різниця? Ви зараз добрі, бо соромно перед людьми.

– Перед людьми мені соромно менше, ніж перед тобою, – відрізала Марія. – Відкрий ворота.

Варвара відкрила. Очі червоні, підборіддя високо.

– Я не просила рятувати мене.

– А тебе ніхто й не рятує, – буркнув Матвій. – Дитину рятуємо.

Варвара глянула так, що Марія аж сіпнулася.

– От бачите? Навіть ви вже мене нема. Є тільки "дитина".

Матвій мовчки поставив пакет на лавку.

– Добре, – сказав він. – Тоді скажу прямо. Ти нам не чужа. Але якщо через гордість залишиш малого без допомоги – це вже не про честь.

– А якщо ваш онук через "молодість" залишив мене саму – це теж про честь?

Марія тихо сказала:

– Ні. Це про підлість.

* * *

Минуло п'ять років.

– Діду, дивись! – Микитка кинув камінець просто у воду перед поплавцем.

Матвій глянув на кола, що розійшлися по річці, і криво усміхнувся.

– Гарний кидок.

– А риба тепер не клюне?

– Як і деякі люди, – буркнув він. – Коли шуму багато, ховається.

– А тато приїде?

Матвій затягнувся повітрям.

– Сказав, що приїде.

– Він минулого разу теж казав.

– Я пам'ятаю.

Микитка опустив очі.

– Мама каже, щоб я не чекав сильно.

Матвій взяв хлопця за плече.

– А ти чекаєш?

– Так.

– Тоді чекай. Не соромно чекати батька. Соромно – ним бути і не приходити.

* * *

Олексій таки приїхав. У білих кросівках, із ключами від машини на пальці, з великим пакетом і усмішкою людини, яка прийшла "виправити все одним жестом".

– Де мій чемпіон? – гукнув він із двору.

Микитка вибіг перший. Зупинився за два кроки. Не кинувся. Просто дивився.

– Ну? Не впізнав? – Олексій простягнув коробку. – Дивись, який велосипед.

Марія витерла руки об фартух.

– Через п'ять років згадав, що в тебе син любить колеса?

– Та перестань, бабо. Я ж приїхав. Ще й не з порожніми руками.

З хати вийшла Варвара.

– Гроші закінчилися, чи совість прокинулась?

– Знов почалося? – скривився Олексій. – Я працював. Я не валявся на печі.

– А я, виходить, валялась? – Варвара підійшла ближче. – Поки твоя мати казала всім, що я "спеціально завагітніла, щоб тебе прив'язати", я теж, мабуть, на курорті була?

Марія різко повернулася.

– Стоп. Це не я казала.

– Ви мовчали, – кинула Варвара. – Інколи мовчати – це красивіше, ніж брехати. Але бруднить так само.

Матвій глянув на Марію. Та опустила очі.

Олексій фиркнув.

– От саме за це я й не хотів сюди приїжджати. У вас у всіх я один винен. Наче ти свята.

– Я не свята, – відповіла Варвара. – Я просто не тікала.

– Зате ти чудово вмієш виставити себе жертвою.

Микитка стояв із коробкою в руках і дивився то на одного, то на іншу.

– Відкрий, сину, – сказав Олексій. – Це тобі.

– Не називай його так зараз, – тихо, майже пошепки сказала Варвара.

– А ким мені його називати? Сусідським?

– Батьком себе називають не подарунком.

Матвій зробив крок уперед.

– Досить. Або нормально говорите, або йди з двору.

Олексій повернувся до нього.

– А ти взагалі не лізь. Ви виростили мене таким, а тепер робите вигляд, що здивовані.

Марія зблідла.

– Що ти сказав?

– Правду. Поки я був "золотий хлопчик", ви мені все прощали. Дівчат міняв – "молодий". Гроші тринькав – "перебіситься". А як наслідки прийшли з животом – раптом усі чесні стали.

Марія стиснула губи.

– Ти зараз на нас списуєш те, що сам наробив?

– А ви зараз хочете купити собі невинність онуком, правнуком і млинцями, – кинув Олексій. – Не вийде.

Оце було те, після чого навіть повітря стало колючим.

Варвара гірко всміхнулася.

– Знаєш що найогидніше? Ти частково правий.

Марія сіла на лавку, ніби її вдарили.

* * *

За годину всі були в клубі. У селі хрестини доньки сусідів – куди не підеш, усі там. Столи, музика, чужі очі.

Олексій прийшов, бо "що, я вже й у своє село зайти не можу?". Варвара – бо її попросила кума. Марія з Матвієм – бо відмовити незручно. Микитка – бо при бабі.

І, звісно, хтось уже встиг шепнути: "О, дивись, татко зʼявився".

– Синку, йди привітайся з татом, – голосно сказала сусідка Ніна, ніби робила добре діло.

Варвара різко обернулась.

– Не треба його штовхати.

Ніна образилась.

– А що такого? Рідний же.

– Рідний – це коли поруч, а не коли по святах із пакетом, – відрізала Варвара.

– Ой, почалося, – закотив очі Олексій. – Ти навіть тут не можеш без сцени?

– Я? – Варвара засміялась коротко. – Я сцену? Ти п'ять років мовчав, а тепер хочеш, щоб дитина за п'ять хвилин зробила вигляд, ніби ти тато року?

Люди замовкли. Музика ніби стала тихішою.

Олексій подивився на всіх і заговорив уже вголос, так, щоб чули.

– Добре. Давайте чесно. Усі тут роблять вигляд, що я чудовисько. Але половина мужиків у цій залі теж не хотіли першу дитину. Просто їм не дали права це сказати.

Кілька чоловіків відвели очі. Кілька жінок зойкнули.

Варвара зблідла.

– Ти серйозно?

Олексій не зупинився.

– Соціум любить брехню. Жінка може сказати "моє тіло – моє рішення", а чоловік не може сказати "я не хочу ставати батьком". Бо тоді він мразота. Зручно влаштували.

У залі хтось тихо сказав: "Але ж…"

І саме це "але ж" зависло над усіма.

Варвара підійшла впритул.

– Тоді слухай мою чесність. Раз ти такий сміливий – скажи при всіх, що ті гроші, які ти іноді кидав, були не для сина. Це була плата за те, щоб тебе не називали покидьком.

– А ти брала.

– Брала. Бо дитина їсть щодня. І от у цьому вся різниця між нами: ти платив за спокій, а я ковтала приниження заради нього.

Марія підвелася.

– Досить, Варко…

– Ні, не досить! – зірвалась Варвара. – Ви теж послухайте. Ви мене "прийняли". Так? Та тільки коли стало ясно, що Микита схожий на вашого онука. А якби ні – першими кинули б камінь.

Матвій гримнув долонею по столу.

– Це вже брехня.

– Та невже? – Варвара подивилася прямо на нього. – Хто перший спитав після пологів: "Точно наш?"

Столи затихли остаточно.

Матвій скам'янів.

Олексій тихо, майже із задоволенням, видихнув:

– Оце вже цікаво.

Марія закрила обличчя руками.

Микитка стояв посеред залу й нічого не розумів, окрім одного: говорять про нього.

– Мамо… – сказав він. – Я додому хочу.

І тоді Олексій зробив те, після чого частина людей зненавиділа його остаточно, а частина – змовкла, бо "ну по факту ж".

Він нахилився до хлопця й сказав:

– От бачиш? Усім тут потрібні не ти, а право виглядати хорошими через тебе.

Варвара вліпила йому ляпаса.

Зал ахнув.

Матвій шарпнув Олексія за плече.

– Вийшов звідси.

Олексій вирвався.

– А що не так? Я хоч раз сказав уголос те, що ви всі роками шептали по кухнях.

Варвара схопила Микитку за руку.

– Пішли.

– Стій, – сказав Олексій. – Велосипед хай забере.

Микитка озирнувся на коробку біля стіни.

І не взяв.

* * *

Вдома було тихо.

Марія сиділа біля столу й не піднімала очей.

Матвій стояв біля вікна.

Варвара одягала Микитку.

– Я забираю його.

Марія підскочила.

– Ніч же надворі. Куди?

– Додому. До себе. Щоб завтра ніхто не вчив його, кого тут любити "правильно".

– Ти караєш не нас, – сказав Матвій. – Ти караєш малого.

– А ви? – Варвара застібнула куртку синові. – Ви всі роками карали його своїми недоказаними образами.

Марія встала перед дверима.

– Не смій. Він спить у нас щосуботи.

– Спав, – виправила Варвара.

– Через одну п'яну сцену?

– Ні. Через п'ять років брехні, які сьогодні просто сіли за один стіл.

Матвій сказав глухо:

– А Олексія ти до нього підпустиш?

Варвара взяла сина за руку.

– Тільки через суд.

Марія видихнула:

– Ти з глузду з'їхала.

Варвара вже відчиняла двері.

І тут у двір зайшов Олексій.

Без куртки, з ключами в руці, блідий від злості.

– Через який ще суд? – спитав він. – Раз уже так, значить завтра робимо ДНК. І тільки потім будете вішати на мене слово "батько".

Valera

Популярне