На шостому році спільного життя, стосунки Павла і Марії дали тріщину. Чоловік оголосив, що покохав іншу, з Марією жити не може, і, значить, треба щось вирішувати.
Як саме «вирішувати» Павло уявляв собі дуже ясно і без варіантів: дружина з двома дітьми їде в своє рідне провінційне містечко, ближче до тещі, а він – вільний володар власної квартири – приводить в будинок нову пасію. І далі все, як у казці – живуть довго і щасливо.
Але замість того, щоб швиденько почати збирати дитячі речі, Марія кинула в дорожню сумку лише пару своїх суконь, заявивши при цьому, що готова виплачувати Павлові аліменти. На дітей. У відповідь на німе запитання Павла (від подиву чоловік і слова сказати не міг) Марія заявила, що дітям краще залишитися з ним.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Житлові умови у тебе прекрасні, – сказала вона, – та й до дитячого садка вони вже звикли. Так що, краще їм жити тут. А то почнеться: переїзди, новий колектив …
Загалом, немає чого зайвий раз травмувати вразливу дитячу психіку. Звичайно ж, Марія буде сумувати. Але що поробиш, якщо вже Павло вирішив так круто змінити їхнє життя? Серцю не накажеш! Так що, Марія їде, але обіцяє регулярно дзвонити і навіть приїжджати.
– А влітку привозь дітей до нас з мамою, – сказала Марія наостанок, – на свіже повітря і домашні фрукти …
Ніякі заклики до совісті, ніякі заклинання типу «Ти ж – мати!» Павлові не допомогли. Зі словами: «Сам все це затіяв, сам і розбирайся!» Марія помахала чоловікові ручкою.
Павло залишився у власній квартирі – не зовсім вільний і не особливо щасливий. Зате заклопотаний різними життєвими проблемами на кшталт: Де знайти няню? Як варити кашу? Хто поведе дітвору в садок? І так далі і тому подібне.
А тут ще й нова пасія якось знітилася і зажурилася. І явно не збирається жити з багатодітним батьком. Просто з останніх сил тримається, чекаючи, чим же все це закінчиться.
Загалом, вийшли Павлові боком і нове кохання, і прагнення до нового життя. Хотів? Отримуй! За що боролися, на те й напоролися.
Але найцікавіше, знаєте що? А те, що Марію – в зв’язку з цією історією багато засуджують! Виявляється, те, що чоловік її зрадив, це нічого, це зрозуміло. Не вона, врешті-решт, перша! Але як вона посміла дітей йому залишити? Ось, що обурює добру половину і знайомих, і незнайомих.
– Ти мати чи хто? – гнівно запитують вони, – як там твої діти з чужою бабою?
При цьому нікого чомусь не цікавить, а як там мільйони інших дітей? Ну, ті, яких тати спокійненько залишили з мамою. Багато хто навіть аліментів не платять. І на вихідні не провідують, і в гості на літо не кличуть.
Але це вважається нормальним. А ось те, що одна з таких кинутих дамочок вирішила залишити дітей чоловікові, на думку багатьох – злочин!
А, може, все-таки не злочин? Як, по-вашому?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
