– Не драматизуйте, – сказала Оксана й поклала на стіл знімок УЗД. – Я вагітна. І я народжуватиму. За столом брязнула виделка. – Тобі сорок, – Олексій навіть не сів.

– Не драматизуйте, – сказала Оксана й поклала на стіл знімок УЗД. – Я вагітна. І я народжуватиму.

За столом брязнула виделка.

– Тобі сорок, – Олексій навіть не сів. – Сорок. Ти серйозно вирішила знову запхати всіх у пелюшки?

– "Всіх" – це кого? – вона підняла очі. – Тебе?

– Нас. Сім'ю. Ми тільки-тільки видихнули.

– Ти видихнув. Я – ні.

Микита відсунув тарілку.

– Клас. Просто клас. А я, значить, не сім'я?

– А ти тут до чого? – різко повернулась до нього Оксана.

– Мені вступати. Якщо не пройду на бюджет – хто платитиме? Ти? Чи твоя нова лялька важливіша?

– Щоб пройти на бюджет, треба не вночі в ігри грати, а вчитись.

– А щоб народжувати в сорок, треба хоча б спитати тих, хто вже тут живе, – кинув Олексій.

Оксана повільно усміхнулась.

– О, тобто коли ти два роки повторював: "та подивимось, як буде", – це було спільне рішення? А коли вийшло – раптом "мене не спитали"?

Ігор глухо сказав:

– Тобі просто захотілося доньку. От і все.

Тиша стала липкою.

– Навіть якщо так, – відповіла Оксана. – І що?

– Те, що ми не аксесуари, яких можна відкласти, коли захотілося нову дитину, – сказав Микита.

Олексій кивнув:

– Хоч хтось це озвучив.

Оксана різко встала.

– А хоч хтось озвучить, що ви всі чудово живете за мій рахунок? Будинок – мій. Ремонт – мій. Відпочинок торік – теж чомусь не з вашої "сімейної" зарплати.

– О, почалося, – фиркнув Олексій. – Якщо ти більше заробляєш, це не робить тебе царицею.

– Ні. Це робить мене людиною, яка не збирається отримувати дозвіл на власну матку.

Степан, найменший, тихо спитав:

– А це буде сестричка?

Оксана одразу пом'якшала:

– Може, сестричка.

Микита відсунув стілець так, що той скрипнув.

– А може, гуртожиток замість квартири, так? Бо в нас тепер "новий проєкт".

– Квартиру тобі ніхто не обіцяв, – відрізала Оксана.

– Тато обіцяв.

– Тато любить бути добрим моїми грошима.

Олексій нарешті сів.

– Я пообіцяв сину нормальний старт. Бо це батьківський обов'язок.

– Обов'язок – не вирощувати здорового хлопця так, щоб він у шістнадцять уже вважав гуртожиток приниженням.

– Ага, – Микита гірко засміявся. – Іншим, значить, можна жити в коробці й дякувати, а я ще й винен, що хочу не виживати?

– Ти хочеш не вчитись і жити красиво, – сказала Оксана. – Це різні речі.

– А ти хочеш ще одну дитину не тому, що треба, а тому що тобі нудно без того, ким командувати, – відрізав він.

Олексій подивився на сина, потім на дружину.

– Ось. Нарешті хтось сказав правду.

Оксана взяла знімок УЗД і розірвала конверт навпіл.

– Розмова закінчена.

– Ні, – сказав Олексій. – Вона тільки почалась.

* * *

Через три місяці сварки стали буденними.

– Мамо, ти обіцяла новий комп, – Ігор стояв у дверях, схрестивши руки.

– Ні. Це тато обіцяв.

– Яка різниця? У вас спільні гроші.

Оксана відклала ноутбук.

– Ні, Ігоре. Це найсмішніше, що я чула за день. Не спільні.

– Звісно, – він криво усміхнувся. – На ліжечко за сорок тисяч – не спільні. На візок – не спільні. На мене – вже раптом "треба економити".

– Не рахуй чужі гроші.

– Чужі? – його голос зірвався. – Тобто я тепер уже чужий?

Вона підвелась важко, з животом.

– Не маніпулюй.

– Це ти маніпулюєш животом, – випалив Ігор. – Щоб усі заткнулись і робили вигляд, що ти не злила нас заради дівчинки, якої ще навіть нема.

Оксана зблідла.

– Вийди.

– Бо правда образлива?

– Бо ти зараз говориш як розпещений хам.

– А ти – як людина, якій потрібен не малюк, а новий шанс зіграти в ідеальну маму.

Він грюкнув дверима.

Увечері Олексій сказав, не дивлячись на неї:

– Ти сама його до цього довела.

– Я? Не ти, який пообіцяв усе всім, аби тебе любили?

– Я хоча б не влаштовую експеримент на сім'ї.

– Це не експеримент. Це моя дитина.

– А ми хто? Чернетка?

Вона засміялась – коротко, зло.

– Знаєш, що найогидніше? Ви всі говорите про "сім'ю", коли мова про мої ресурси. Але як тільки мова про моє рішення – раптом я одна.

– Бо рішення, за яке платять усі, не буває "тільки твоїм", – сказав Олексій.

Вона глянула прямо на нього:

– Соціально зручна брехня в тому, що жінка має народжувати "для сім'ї". Правда в тому, що вона майже завжди народжує для себе. Просто не всі це визнають.

Олексій повільно відклав виделку.

– Оце хоч чесно. Егоїзм без упаковки.

* * *

На дев'ятому місяці Оксана сиділа на кухні, коли Олексій, гортаючи телефон, кинув:

– Михайло розлучається.

– Чому?

– Дитина народилась білява. Він брюнет. Каже, зробить тест і все.

– Ідіот.

– Ні. Ідіот – це той, хто мовчки ростить чужого.

– А жінку принизити без доказів – це нормально?

– Краще незручна правда, ніж зручне приниження на роки.

Оксана сперлась долонею об стіл.

– Ти зараз на що натякаєш?

– Ні на що. Просто добре, що є тести. Світ став чеснішим.

Вона вже відкрила рота відповісти, але скривилась.

– Швидку, – видихнула вона. – Зараз.

* * *

Коли дитину винесли, медсестра усміхнулась:

– Вітаю, дівчинка.

Степан підстрибнув у коридорі:

– Я ж казав! Сестричка!

Олексій взяв дитину на руки, і усмішка зникла першою.

– Що це?

– Це твоя донька, – втомлено сказала Оксана.

– Ні.

– Олексію, не починай.

– Ні, ти послухай мене, – він підвищив голос так, що обернулись люди в коридорі. – У мене троє синів. Усі темні. А тут блондинка з блакитними очима. Гарний збіг.

– Поклади дитину.

– Ти тому так вчепилась у цю вагітність? Бо треба було чужу дитину занести в мій дім?

Медсестра завмерла.

– Припиніть негайно, – тихо, але жорстко сказала Оксана.

– А що, публічність не подобається? – він уже не стримувався. – Ти ж любиш чесність. То давай чесно. Хто батько?

Микита, який стояв біля стіни, пробурмотів:

– Я так і знав.

Оксана спробувала сісти, зблідла від болю.

– Вийди.

– Я подам на розлучення. І хлопців заберу.

– Забереш? – у неї аж затремтів рот. – Тих, про яких ти згадуєш лише коли треба виставити мене чудовиськом?

– Їм не місце біля такої матері.

– А біля якого батька місце? Біля того, хто щойно в пологовому назвав новонароджену "чужою" тільки тому, що вона не схожа на його уявлення про генетику?

В коридорі стало зовсім тихо.

Олексій усміхнувся криво:

– Якщо тест покаже, що не моя – ти вилетиш ні з мораллю, ні з квартирою.

Оксана подивилась на нього довго, занадто спокійно.

– Квартиру? Ти досі думаєш, що жив у моєму домі як чоловік, а не як ще одна дитина?

– Що ти сказала?

– Те, що давно треба було сказати. Ти роками грався в "голову сім'ї", але навіть обіцянки синам роздавав з чужого гаманця.

– Мамо, – різко сказав Микита. – Ти зараз серйозно? Після всього?

Вона повернулась до нього:

– Після всього – особливо. Ти вже дорослий. Досить любити того, хто говорить тобі "так", і ненавидіти того, хто каже "зароби".

Микита почервонів:

– Ага. Звичайно. Як тільки з'явилась вона, ми всі раптом ледарі й нахлібники.

– Не "як тільки з'явилась вона". А як тільки я перестала купувати любов.

Олексій грюкнув кулаком по підвіконню.

– Тест. Завтра ж.

– Хоч сьогодні, – сказала Оксана. – І коли результат прийде, ти не повертайся з вибаченнями. Бо я не пробачу не сумніви. Я не пробачу те, як охоче ти хотів, щоб вона була не твоя.

* * *

Через тиждень він стояв на кухні з папером у руці.

– 99,9, – сказав глухо. – Це моя дитина.

Оксана мила пляшечку.

– Бачу.

– Я помилився.

– Ні. Ти показався.

– Я хочу поговорити.

– А я – ні.

– Оксано, я був на нервах.

Вона обернулась.

– А я була після пологів. Але чомусь не кричала при людях, що ти нікчема й батько з оренди.

Він стиснув папір.

– Я готовий виправити.

– Чим? Грошима? Обіцянками? Черговим "ми ж сім'я"?

У дверях з'явився Микита з рюкзаком.

– Я до тата переїжджаю.

За ним – Ігор.

– Я теж.

Степан, притискаючи до себе маленьку шапочку сестри, розгублено дивився то на братів, то на батька.

– Ви куди?

– Туди, де нас не міняють на немовля, – кинув Ігор.

Оксана повільно витерла руки.

– Ідіть.

Олексій навіть підняв голову.

– От так просто?

– А що, мені на коліна стати? – сказала вона. – Вони вже зробили вибір.

Микита засміявся без радості:

– Вибір? Та ти сама нас виштовхнула.

– Ні, – відповіла Оксана. – Я просто перестала підкуповувати вас комфортом.

Степан тихо сказав:

– Я нікуди не піду.

Олексій глянув на нього:

– Синку, збирайся.

Степан сховався за мамину спину.

– Ні. Я з мамою. І з Катею.

– Бачиш? – Оксана взяла доньку на руки. – Хоч один у цьому домі відрізняє любов від вигоди.

Олексій зблід.

– Ти серйозно зараз налаштовуєш дитину проти батька?

Вона відкрила вхідні двері.

– Ні. Я просто вперше нікого не вмовляю залишитись.

І коли Олексій із синами вийшли, вона гукнула їм у спину:

– Микито, гуртожиток – не трагедія. Трагедія – вирости чоловіком, який думає, що мама винна йому комфорт за те, що народила.

Двері грюкнули.

За хвилину телефон завібрував.

"Не хвилюйся, сину. Квартиру знаймемо. На відміну від деяких, я дітей не списую".

Оксана подивилась на повідомлення, усміхнулась і вголос, так щоб у тиші почув навіть Степан, сказала:

– Ну що ж. Тоді аліменти теж хай "знайде". На всіх чотирьох.

Valera

Популярне