– Тільки не тягни це лайно в вітальню.
Павло завмер із коробкою в руках.
– Це не лайно.
– Три шарфи, шість футболок, прапор, барабан… Ти серйозно?
– Це мої речі.
– У спальні теж повісиш? Щоб я прокидалась і бачила не чоловіка, а фан-сектор?
Він поставив коробку на підлогу.
– Ми ж домовлялись: не ліземо одне до одного в важливе.
– Я думала, "важливе" – це робота, здоров'я, сім'я. Не шматок тканини з емблемою.
– А я думав, дружина – це людина, яка не кривиться від того, що люблю я.
Ліля усміхнулась коротко, без тепла.
– Дружина – це ще й людина, з якою вечорами розмовляють, а не кричать у телевізор.
***
– Ти знову на матч?
– Я працюю.
– О дев'ятій вечора?
– Репортаж сам себе не напише.
– Учора теж "працював". І позавчора. І в неділю ти "працював" шість годин перед екраном.
– То був фінал.
– А я хто? Перерва між таймами?
Павло не підвів очей від телефона.
– Не починай.
– Я? Це ти влаштував шлюб із футболом, а мене просто підсадив на лавку запасних.
Він кинув ключі на тумбу.
– Не драматизуй.
– А що мені ще робити? Ти приходиш, їси, вмикаєш матч і навіть не питаєш, як у мене день.
– Бо коли я питаю, ти кажеш: "нормально".
– А ти навіть цього не питаєш!
***
– Таня й Дарина сьогодні прийдуть.
– Знову?
– Так.
– Я не хочу бачити у себе вдома цей базар.
– О, тепер це "у себе вдома"? Квартиру нам батьки скинулись купити обом.
– І що? Я маю слухати, як твої подруги дві години перемивають кістки всім підряд?
– А я маю слухати, як двадцять два мужики бігають по траві, наче від цього залежить доля країни?
– Принаймні вони не живуть за чужий рахунок і не називають плітки "підтримкою".
Ліля повільно повернулась.
– Ти це зараз про кого?
– Про твою Дарину. Тридцять років, ні роботи толком, ні сім'ї, зате поради всім роздає.
– А твій друг Сашко, який щовихідних у нас пиво жер і кричить на суддю – це еліта?
– Він мене хоч не вчить, як жити.
– Бо ти слухаєш тільки чоловіків, які думають так само, як ти.
***
– Ти на мене взагалі дивишся коли-небудь? – Ліля стояла між телевізором і диваном.
– Відійди.
– Ні. Подивись на мене.
– Там пенальті.
– А тут твоя дружина.
– Ліля, відійди.
– Скажи чесно: якби зараз я вийшла з квартири й не повернулась до ранку, ти б помітив до другого тайму?
Павло взяв пульт.
– Ти зараз влаштовуєш цирк через матч.
– Я влаштовую цирк? Ти живеш так, ніби я в цій квартирі – фоновий шум.
– А ти живеш так, ніби все, що не крутиться навколо тебе, треба зламати.
Вона вдарила по пульту. Той упав.
На екрані зник звук.
Кілька секунд було тихо.
– Ти серйозно? – спитав Павло.
– Нарешті почув мене?
– Знаєш, у чому твоя проблема? – він підвівся. – Ти не хочеш, щоб я був поруч. Ти хочеш, щоб я був зручний.
– А в тебе проблема простіша: ти любиш тільки те, що аплодує тобі у відповідь.
– На себе подивись. Подруги, кафе, образи. Тільки-но не по-твоєму – одразу сльози.
– Бо хоч хтось зі мною говорить! Не як із меблями.
– Ага. Особливо твоя Таня, яка вже пів року шепоче тобі, що я "нудний".
– Бо ти нудний! Ти вдома тільки тілом. Усе інше давно в телевізорі!
– То йди туди, де веселіше.
– Може, і піду.
– Давно пора.
Вона схопила сумку.
– Знаєш що? Через таких, як ти, жінки й заводять коханців.
Павло засміявся. Коротко, гидко.
– Через таких, як ти, чоловіки перестають вибачатись.
Ліля гримнула дверима.
***
О першій ночі вона зайшла в квартиру, сперлась об стіну й скинула підбори.
На кухні горіло світло.
Павло сидів за столом.
– Де була?
– А тобі не все одно?
– Я питаю.
– З людьми.
– З якими?
– З тими, хто не дивиться на мене, як на перешкоду між ним і рахунком матчу.
– Тобто спеціально.
– А ти вперше помітив.
Він дивився на неї довго.
– Ти п'яна.
– А ти тверезий. І що, сильно щасливий?
– Лягай спати.
– Оце й усе? Навіть сцени не буде?
– Не хочу опускатися до твого рівня.
– Зручно. Коли мовчиш – одразу виглядаєш шляхетним.
Він встав.
– Якщо ти колись реально зрадиш, не розраховуй, що я буду боротися.
– А якщо ти ще місяць житимеш зі своїм футболом, боротися вже не буде за що.
***
Вони не говорили шість днів.
На сьомий Ліля побачила його біля під'їзду із сусідкою Ірою.
Іра сміялася. Павло теж.
Павло ніколи так не сміявся останнім часом.
Ліля пішла в обхід і влетіла в перукарню навпроти.
– Можна без запису?
– Якщо швидко.
– Швидко не треба. Треба, щоб удома помітили.
Через сорок хвилин вона вийшла з коротким каре.
Увечері Павло зайшов у квартиру, ковзнув по ній поглядом і кинув:
– Щось змінилось?
Ліля повільно поставила чашку.
– Нічого. Абсолютно нічого.
– А, волосся.
– Ага. Волосся.
– Нормально.
Вона засміялась так, що аж захрипла.
– "Нормально"? Я відрізала половину довжини.
– Ти хочеш скандал через стрижку?
– Я хочу реакцію. Будь-яку. Людську.
– Мені завтра вставати о сьомій.
– А Ірі ти усміхався не втомлений.
Павло зняв куртку.
– О, почалось.
– Що між вами?
– Розмова біля під'їзду.
– З усмішкою, яку ти для мене давно економиш.
– Знаєш, чому з нею легко? Вона не заходить у кімнату з обличчям, ніби їй усі винні.
– Ага. То, може, з нею й живи?
– Це сказала ти.
– Бо ти тільки цього й чекаєш.
Він раптом усміхнувся.
– Ні. Я чекав, коли ти хоч раз скажеш прямо, а не кусатимеш нишком.
– Прямо? Добре. Ти мене принижуєш. Щодня. Своїм мовчанням. Своїм "потім". Своїм футболом. Навіть зараз ти стоїш так, ніби я істеричка, а ти дорослий.
– А ти хоч раз думала, що не все крутиться навколо твого настрою? Що людина може мати своє? Чи шлюб для тебе – це коли чоловік складає хобі в коробку й сідає дивитись на тебе?
– Ні. Шлюб – це коли я не конкурую з екраном за право існувати.
– Ні, Ліля. Шлюб – це коли доросла людина не мститься за самотність дешевими провокаціями.
Вона підступила ближче.
– Дешевими?
– Так. Подружки, п'яні повернення, натяки на зраду. Ти не нещасна. Ти хочеш, щоб тебе обслуговували емоційно.
Вона вдарила його по щоці.
У двері саме подзвонили.
Таня й Дарина зайшли без паузи, за ними – Сашко з пакетом пива.
Всі завмерли.
– О, невчасно? – пробурмотіла Таня.
Павло поволі повернув голову до Лілі.
– Ну давай. Ти ж любиш публіку.
Дарина кинулась до Лілі:
– Ти нормальна?
– Я – так, – сказав Павло. – Поки що.
– Ти її довів, – відрізала Таня.
– А ви обидві тільки цим і займаєтесь – підливаєте. Бо чужий шлюб для самотніх подруг – як серіал: шкода персонажів, але дивитись цікаво.
– Ти охрінів? – Дарина зробила крок уперед.
– А що, неправда? Кожен раз, коли їй погано, ви не вчите домовлятись. Ви вчите карати. Бо щаслива заміжня подруга вам незручна.
– Та хоч хтось має нагадати їй, що вона не прислуга! – крикнула Таня.
– А хто зробив із неї жертву? – Павло подивився на Лілю. – Я? Чи вона сама, бо жертві завжди співчувають і нічого не питають у відповідь?
Ліля зблідла.
– Скажи ще, що це я винна.
– Ти хочеш правду? Добре. Жити з людиною, яку треба розважати щовечора, – це не шлюб. Це робота аніматора.
– А жити з людиною, яка ховає байдужість за словом "хобі", – це що?
– Це хоча б чесно.
Сашко тихо поставив пиво на підлогу.
У коридорі з'явилась Іра-сусідка. Вона тримала тарілку.
– Вибачте… я тут пиріг принесла… Ой.
Тиша стала липкою.
Ліля подивилась на тарілку, на Іру, потім на Павла.
– Серйозно?
Іра зніяковіла:
– Я просто… Павло вчора допоміг мені з замком, я хотіла подякувати.
Таня фиркнула.
– Ага. Замком.
Павло різко взяв тарілку з рук Іри й поставив на комод.
– Не починайте.
– Чого? – Ліля вже майже сміялась. – Тобі можна сусідці двері лагодити й усміхатись, а мені подруг кликати не можна? Це в тебе такий сімейний статут?
– Я не приходив додому п'яний і не кидав у обличчя "давно час завести коханця".
– Бо тобі й заводити не треба. Тобі пироги самі приносять.
Іра спалахнула.
– Я піду.
– Ні, стій, – сказав Павло. – Чого тобі йти? Ти ж нічого поганого не зробила.
Ліля витріщилась на нього.
– Тобто я тепер ще й при чужій жінці маю виглядати істеричкою?
– А ти дуже стараєшся.
– Павло! – зірвалась Таня.
– Що "Павло"? – він уже не стримувався. – Усі хочуть дорослого чоловіка, поки не виявляється, що дорослий чоловік має свої інтереси, свої межі й не стелиться під чужі емоції. Вам потрібен не чоловік. Вам потрібен винний.
Дарина скривилась.
– Слухати тебе гидко.
– А мені гидко, що будь-яку жіночу примху тепер треба називати болем, інакше ти аб'юзер.
Ліля підійшла впритул.
– А будь-яку чоловічу байдужість тепер треба називати свободою?
Він нахилився до неї.
– Ні. Але якщо людину треба ламати, щоб вона любила так, як тобі зручно, це не любов. Це дресирування.
Усі мовчали.
Ліля взяла тарілку з пирогом і перевернула її на коробку з його шарфами.
Іра ахнула.
Сашко тихо сказав:
– Блін…
Крем і вишні сповзли по емблемі клубу.
Павло дивився секунду.
Потім узяв ключі.
– Куди ти? – спитала Ліля.
Він відчинив двері.
– Туди, де мої речі не називають лайном.
– До Іри?
Павло глянув на сусідку, потім знову на Лілю.
– Навіть не знаю. Після цього – ідея вже не здається такою поганою.
І вийшов, а Іра, після паузи на пів секунди, пішла слідом.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Застосування йоду при вирощуванні томатів, огірків, полуниці та інших культур на вашій грядці
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Це не справжня любов, якщо це не важко
