– Тільки не тягни це лайно в вітальню. Павло завмер із коробкою в руках. – Це не лайно. – Три шарфи, шість футболок, прапор, барабан… Ти серйозно? – Це мої речі.

– Тільки не тягни це лайно в вітальню.

Павло завмер із коробкою в руках.

– Це не лайно.

– Три шарфи, шість футболок, прапор, барабан… Ти серйозно?

– Це мої речі.

– У спальні теж повісиш? Щоб я прокидалась і бачила не чоловіка, а фан-сектор?

Він поставив коробку на підлогу.

– Ми ж домовлялись: не ліземо одне до одного в важливе.

– Я думала, "важливе" – це робота, здоров'я, сім'я. Не шматок тканини з емблемою.

– А я думав, дружина – це людина, яка не кривиться від того, що люблю я.

Ліля усміхнулась коротко, без тепла.

– Дружина – це ще й людина, з якою вечорами розмовляють, а не кричать у телевізор.

***

– Ти знову на матч?

– Я працюю.

– О дев'ятій вечора?

– Репортаж сам себе не напише.

– Учора теж "працював". І позавчора. І в неділю ти "працював" шість годин перед екраном.

– То був фінал.

– А я хто? Перерва між таймами?

Павло не підвів очей від телефона.

– Не починай.

– Я? Це ти влаштував шлюб із футболом, а мене просто підсадив на лавку запасних.

Він кинув ключі на тумбу.

– Не драматизуй.

– А що мені ще робити? Ти приходиш, їси, вмикаєш матч і навіть не питаєш, як у мене день.

– Бо коли я питаю, ти кажеш: "нормально".

– А ти навіть цього не питаєш!

***

– Таня й Дарина сьогодні прийдуть.

– Знову?

– Так.

– Я не хочу бачити у себе вдома цей базар.

– О, тепер це "у себе вдома"? Квартиру нам батьки скинулись купити обом.

– І що? Я маю слухати, як твої подруги дві години перемивають кістки всім підряд?

– А я маю слухати, як двадцять два мужики бігають по траві, наче від цього залежить доля країни?

– Принаймні вони не живуть за чужий рахунок і не називають плітки "підтримкою".

Ліля повільно повернулась.

– Ти це зараз про кого?

– Про твою Дарину. Тридцять років, ні роботи толком, ні сім'ї, зате поради всім роздає.

– А твій друг Сашко, який щовихідних у нас пиво жер і кричить на суддю – це еліта?

– Він мене хоч не вчить, як жити.

– Бо ти слухаєш тільки чоловіків, які думають так само, як ти.

***

– Ти на мене взагалі дивишся коли-небудь? – Ліля стояла між телевізором і диваном.

– Відійди.

– Ні. Подивись на мене.

– Там пенальті.

– А тут твоя дружина.

– Ліля, відійди.

– Скажи чесно: якби зараз я вийшла з квартири й не повернулась до ранку, ти б помітив до другого тайму?

Павло взяв пульт.

– Ти зараз влаштовуєш цирк через матч.

– Я влаштовую цирк? Ти живеш так, ніби я в цій квартирі – фоновий шум.

– А ти живеш так, ніби все, що не крутиться навколо тебе, треба зламати.

Вона вдарила по пульту. Той упав.

На екрані зник звук.

Кілька секунд було тихо.

– Ти серйозно? – спитав Павло.

– Нарешті почув мене?

– Знаєш, у чому твоя проблема? – він підвівся. – Ти не хочеш, щоб я був поруч. Ти хочеш, щоб я був зручний.

– А в тебе проблема простіша: ти любиш тільки те, що аплодує тобі у відповідь.

– На себе подивись. Подруги, кафе, образи. Тільки-но не по-твоєму – одразу сльози.

– Бо хоч хтось зі мною говорить! Не як із меблями.

– Ага. Особливо твоя Таня, яка вже пів року шепоче тобі, що я "нудний".

– Бо ти нудний! Ти вдома тільки тілом. Усе інше давно в телевізорі!

– То йди туди, де веселіше.

– Може, і піду.

– Давно пора.

Вона схопила сумку.

– Знаєш що? Через таких, як ти, жінки й заводять коханців.

Павло засміявся. Коротко, гидко.

– Через таких, як ти, чоловіки перестають вибачатись.

Ліля гримнула дверима.

***

О першій ночі вона зайшла в квартиру, сперлась об стіну й скинула підбори.

На кухні горіло світло.

Павло сидів за столом.

– Де була?

– А тобі не все одно?

– Я питаю.

– З людьми.

– З якими?

– З тими, хто не дивиться на мене, як на перешкоду між ним і рахунком матчу.

– Тобто спеціально.

– А ти вперше помітив.

Він дивився на неї довго.

– Ти п'яна.

– А ти тверезий. І що, сильно щасливий?

– Лягай спати.

– Оце й усе? Навіть сцени не буде?

– Не хочу опускатися до твого рівня.

– Зручно. Коли мовчиш – одразу виглядаєш шляхетним.

Він встав.

– Якщо ти колись реально зрадиш, не розраховуй, що я буду боротися.

– А якщо ти ще місяць житимеш зі своїм футболом, боротися вже не буде за що.

***

Вони не говорили шість днів.

На сьомий Ліля побачила його біля під'їзду із сусідкою Ірою.

Іра сміялася. Павло теж.

Павло ніколи так не сміявся останнім часом.

Ліля пішла в обхід і влетіла в перукарню навпроти.

– Можна без запису?

– Якщо швидко.

– Швидко не треба. Треба, щоб удома помітили.

Через сорок хвилин вона вийшла з коротким каре.

Увечері Павло зайшов у квартиру, ковзнув по ній поглядом і кинув:

– Щось змінилось?

Ліля повільно поставила чашку.

– Нічого. Абсолютно нічого.

– А, волосся.

– Ага. Волосся.

– Нормально.

Вона засміялась так, що аж захрипла.

– "Нормально"? Я відрізала половину довжини.

– Ти хочеш скандал через стрижку?

– Я хочу реакцію. Будь-яку. Людську.

– Мені завтра вставати о сьомій.

– А Ірі ти усміхався не втомлений.

Павло зняв куртку.

– О, почалось.

– Що між вами?

– Розмова біля під'їзду.

– З усмішкою, яку ти для мене давно економиш.

– Знаєш, чому з нею легко? Вона не заходить у кімнату з обличчям, ніби їй усі винні.

– Ага. То, може, з нею й живи?

– Це сказала ти.

– Бо ти тільки цього й чекаєш.

Він раптом усміхнувся.

– Ні. Я чекав, коли ти хоч раз скажеш прямо, а не кусатимеш нишком.

– Прямо? Добре. Ти мене принижуєш. Щодня. Своїм мовчанням. Своїм "потім". Своїм футболом. Навіть зараз ти стоїш так, ніби я істеричка, а ти дорослий.

– А ти хоч раз думала, що не все крутиться навколо твого настрою? Що людина може мати своє? Чи шлюб для тебе – це коли чоловік складає хобі в коробку й сідає дивитись на тебе?

– Ні. Шлюб – це коли я не конкурую з екраном за право існувати.

– Ні, Ліля. Шлюб – це коли доросла людина не мститься за самотність дешевими провокаціями.

Вона підступила ближче.

– Дешевими?

– Так. Подружки, п'яні повернення, натяки на зраду. Ти не нещасна. Ти хочеш, щоб тебе обслуговували емоційно.

Вона вдарила його по щоці.

У двері саме подзвонили.

Таня й Дарина зайшли без паузи, за ними – Сашко з пакетом пива.

Всі завмерли.

– О, невчасно? – пробурмотіла Таня.

Павло поволі повернув голову до Лілі.

– Ну давай. Ти ж любиш публіку.

Дарина кинулась до Лілі:

– Ти нормальна?

– Я – так, – сказав Павло. – Поки що.

– Ти її довів, – відрізала Таня.

– А ви обидві тільки цим і займаєтесь – підливаєте. Бо чужий шлюб для самотніх подруг – як серіал: шкода персонажів, але дивитись цікаво.

– Ти охрінів? – Дарина зробила крок уперед.

– А що, неправда? Кожен раз, коли їй погано, ви не вчите домовлятись. Ви вчите карати. Бо щаслива заміжня подруга вам незручна.

– Та хоч хтось має нагадати їй, що вона не прислуга! – крикнула Таня.

– А хто зробив із неї жертву? – Павло подивився на Лілю. – Я? Чи вона сама, бо жертві завжди співчувають і нічого не питають у відповідь?

Ліля зблідла.

– Скажи ще, що це я винна.

– Ти хочеш правду? Добре. Жити з людиною, яку треба розважати щовечора, – це не шлюб. Це робота аніматора.

– А жити з людиною, яка ховає байдужість за словом "хобі", – це що?

– Це хоча б чесно.

Сашко тихо поставив пиво на підлогу.

У коридорі з'явилась Іра-сусідка. Вона тримала тарілку.

– Вибачте… я тут пиріг принесла… Ой.

Тиша стала липкою.

Ліля подивилась на тарілку, на Іру, потім на Павла.

– Серйозно?

Іра зніяковіла:

– Я просто… Павло вчора допоміг мені з замком, я хотіла подякувати.

Таня фиркнула.

– Ага. Замком.

Павло різко взяв тарілку з рук Іри й поставив на комод.

– Не починайте.

– Чого? – Ліля вже майже сміялась. – Тобі можна сусідці двері лагодити й усміхатись, а мені подруг кликати не можна? Це в тебе такий сімейний статут?

– Я не приходив додому п'яний і не кидав у обличчя "давно час завести коханця".

– Бо тобі й заводити не треба. Тобі пироги самі приносять.

Іра спалахнула.

– Я піду.

– Ні, стій, – сказав Павло. – Чого тобі йти? Ти ж нічого поганого не зробила.

Ліля витріщилась на нього.

– Тобто я тепер ще й при чужій жінці маю виглядати істеричкою?

– А ти дуже стараєшся.

– Павло! – зірвалась Таня.

– Що "Павло"? – він уже не стримувався. – Усі хочуть дорослого чоловіка, поки не виявляється, що дорослий чоловік має свої інтереси, свої межі й не стелиться під чужі емоції. Вам потрібен не чоловік. Вам потрібен винний.

Дарина скривилась.

– Слухати тебе гидко.

– А мені гидко, що будь-яку жіночу примху тепер треба називати болем, інакше ти аб'юзер.

Ліля підійшла впритул.

– А будь-яку чоловічу байдужість тепер треба називати свободою?

Він нахилився до неї.

– Ні. Але якщо людину треба ламати, щоб вона любила так, як тобі зручно, це не любов. Це дресирування.

Усі мовчали.

Ліля взяла тарілку з пирогом і перевернула її на коробку з його шарфами.

Іра ахнула.

Сашко тихо сказав:

– Блін…

Крем і вишні сповзли по емблемі клубу.

Павло дивився секунду.

Потім узяв ключі.

– Куди ти? – спитала Ліля.

Він відчинив двері.

– Туди, де мої речі не називають лайном.

– До Іри?

Павло глянув на сусідку, потім знову на Лілю.

– Навіть не знаю. Після цього – ідея вже не здається такою поганою.

І вийшов, а Іра, після паузи на пів секунди, пішла слідом.

Valera

Популярне