Одного разу я зустрічався з дуже вродливою дамою. Якось вона написала мені повідомлення: “У мене сьогодні такий складний день. Потрібно розслабитися і відпочити. Не хочеш скласти мені компанію в якомусь ресторані?”
На дворі було тепло, тому я вирішив не відмовлятися від вечірньої прогулянки. Хоча на рівні підсвідомості я знав, що мені доведеться слухати всі скарги супутниці. Все ж бажання вирватися в люди перемогло і ми домовилися зустрітися о 19:00 в парку.
Так і сталося. Спочатку ми присіли на лавочку і розговорилися. До нас підійшов хлопчик років 10 і каже:
– Чи не знайдеться у вас 20 гривень, бо мені на хот-дог не вистачає?
У мене з собою були лише крупні суми, але я все ж вирішив дати їх хлопцеві, щоб Люся не подумала, ніби я скнара. Простягаю 100 гривень і кажу:
– Купи собі одразу 3 хот-доги.
Той вхопив гроші і радісно побіг собі. Із зовнішнього вигляду дитини було одразу зрозуміло, що він не живе в розкошах.
Після цього Люся всю дорогу до ресторану йшла мовчки.
– Я тебе чимось образив?
– Ні. Просто я не можу терпіти жебраків. На мою думку, вони дуже нахабні люди. Чому за цього хлопця не платять батьки? Вони ж у нього точно є. От і нехай годують сина. А ти ще потураєш їм. Дивись, щоб сам таким не став. Гаразд, давай щось замовляти, бо я вже зголодніла.
Звичайно, що такі слова дівчини мене здивували. Тим паче, що я хотів як краще. Зрештою, мені відомо, що таке справжні злидні і як це, коли немає грошей навіть на їжу.
Люся замовила кілька страв, а я взяв лише каву. Апетиту не було. Настрою теж.
Раптом до нас підходить офіціант:
– Бажаєте чогось іще?
– Та ні. Можна рахунок? – відказала Люся.
– Роздільний, – докинув я.
Люська не зрозуміла:
– Тобто? Хіба ти не повинен заплатити за мене?
– Ні. Це ти мене сюди запросила і ти сама нещодавно твердила, що кожен має платити сам за себе. Я краще віддам зайві гроші нужденним…
Після цього ми з Люсею більше не спілкувалися.
А які у вас думки з цього приводу?
