Пані Марина прийняла молоду Інну у родину, як рідну доньку. Щиро раділа за молодят. Бачила, як синові Степану пощастило з дружиною – красива, струнка, працьовита та хороша господиня. Вирішила прийняти їх до себе, адже місця всім вистачало – пані Марина жила у великій трикімнатній квартирі, якраз неподалік була лікарня, де працювала невістка.
Спершу старенька раділа такому сусідству. Дівчина їй допомагала у господарстві. Зранку прокинеться та наготує стільки смачних страв, поприбирає у квартирі, бо у пані Марини спина хвора була.
– Та ви краще відпочивайте. Не будете зараз навкарачки повзати та підлогу мити, я все швиденько зроблю. Ви вже встигли за життя напрацюватися, – радісно говорила Інна.
Дівчина мала рацію. Пані Марина також була за освітою лікарем. Тоді були важкі часи, чоловік пішов геть та вона залишилася з маленьким сином на руках. Часто ночувала на роботі, щоб мати гроші на продукти для малюка. Добре, що Степан все розумів. Вже у 15 років влаштувався влітку на роботу, щоб матері допомагати.
– Ти ж мій помічник. І що я без тебе робила? – часто казала пані Марина.
Бувало, що колись не мала з ким сина залишити, тому брала його з собою на роботу. А Степану було все цікаво. Йому подобалося, як мама виглядає у білому халаті, який у неї гарний кабінет, що і сам потім вступив до медичного університету.
Там і познайомився з Інною. Разом сиділи за партою, готувалися до екзаменів та проходили практику. Як тільки-но отримали дипломи, то хлопець одразу зробив їй пропозицію. Весілля зіграли велике та пишне, запросили й маминих співробітників, і всіх одногрупників з університету. Пані Марина тоді весь вечір тихо витирала кутики очей від сліз щастя.
Скоро у них народилася дівчинка, назвали Оленкою. Пані Марина якраз вийшла на пенсію, тому часто доглядала за онучкою. Разом гуляли у парку біля дому, годувала. Так прив’язалася до Оленки, що не могла уявити день без неї. Старенька бачила, яка у сина хороша родина. Вона сама про таку колись мріяла.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Але потім все змінилося. Одного вечора Інна просто мовчки зібрала всі свої речі, викликала таксі та поїхала кудись з онучкою. Не підіймала слухавку. Пані Марина тоді поверталася з магазину, побачила, як Інна сідає у машину. Степан довго не хотів нічого розповідати, ходив весь час насуплений та сумний.
– Тоді був корпоратив. Я перебрав з випивкою… Ну а далі все само собою якось сталося, – тихо промовив син.
Пані Марина довго плакала. Ну як він міг зрадити такій хорошій дружині, як Інна? Намагалася помирити їх, однак, все було марно.
– Не хочу жити з таким чоловіком під одним дахом. Я вже написала заяву на розлучення, – сказала невістка.
Правда, тепер Інна живе в іншій області, тому старенька бабуся рідко навідується у гості до маленької онучки. А потім дівчина взагалі навіть двері свекрусі не відчиняла. Не хотіла, щоб її Оленка бачила ні зрадливого татуся, ні його ось таку матусю. Але хіба пані Марина винна? Старенька намагалася помиритися з Інною, передавала для Оленки солодощі, іграшки та одяг. На день народження хотіла приїхали, але дівчина сказала, що її ніхто не запрошує.
Через декілька місяців син познайомив маму з новою дружиною Маргаритою. Жінки чомусь одразу не поладнали. Старенька мама бачила, як молода дівчина тримає Степана під каблуком та крутить ним, як хоче. А він, бідний, виконує всі її забаганки. Звісно, що після весілля Марго переїхала до пані Марини. Але вона не була такою ж хорошою господинею, як Інна. Дівчина спала до обіду, не допомагала у прибиранні. Бувало, що попросиш її чашку помити після кави – то молода дружина починає кричати, що їй не можна, адже вона собі нігті зробила. Ну а про роботу і мови не було – Марго не хотіла ніде працювати.
Пані Марина ледь не щоночі плаче та згадує ті моменти, коли у цій квартирі жила Інна. І як тепер все виправити – сама не знає…
Можливо, що Інна вчинила не правильно, коли заборонила бачитися бабусі з онукою? Що б ви зробили на місці пані Марини?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
