Усе своє життя я щиро дивувався колегами і знайомим, які розповідали про те, як вони пильно стежать за своїми половинками, щоб ті їм раптом не зрадили. Я ніяк не міг збагнути, що означалося це їхнє “раптом”. Люди не зраджують одне одному просто так, бо їм цього так хочеться. Я гадав, що розпізнати те, що кохана до тебе охолола, дуже просто. Аж доки сам не напоровся на такі граблі. Досі не розумію, що мене змусило того дня повернутися додому раніше. Якби я затримався ще на годинку, то нічого цього не було б.
Пригадую, що тієї п’ятниці я відпросився додому швидше. Дорогою зайшов у квітковий магазин. Хотів потішити свою дружину букетиком.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Купив. Поспішаю додому.
Відчиняю двері власним ключем. Ще здивувався, що так тихо вийшло у квартиру зайти. Сюрприз вдасться. Моя дружина, напевне, у ванній якраз була. Це я так собі думав. Тому обережно почав роззуватися, як почув голос коханої.
– Едуард, ти вже поїв? Потрібно збиратися, скоро Віктор прийде, – пролунало з ванни.
Я завмер. Едуард? Я Віктор і це моє єдине ім’я. Який іще Едуард? Подумав, що вона помилилася. І хотів було відповісти щось, як мене знову перебила дружина.
– Зараз вийду і ще докину трохи. Не скучай там без мене!
Я аж закипав від люті. Як же хотілося, щоб все це мені тільки здалося. От цієї миті я й зрозумів, що зради очікувати не можна. Вона й справді підкрадається непомітно.
У голову почали лізти всілякі нехороші думки. Я кинув букет і кинувся на кухню. Але й спам’ятатися не встиг, як мені стало погано. Я впав додолу. Через нерви піднявся тиск. У мене з дитинства проблеми з ним.
– Вітя, ти що? – з ванни вистрибнула моя дружина. Вона дивилася на мене таким переляканим поглядом. Тут я й зрозумів, що вона мене зовсім не чекала. Як і я такого повороту подій.
– Чому? Чому ти так зі мною вчинила? Хіба я давав тобі замало любові та уваги? Для чого було таке робити? Могла б одразу сказати, що хочеш піти.
– Сам винен! Якби не прийшов з роботи раніше, то все було б гаразд. Ти ж сам двері зачепив, коли я виходила! Куди так поспішав? – дружина розплакалася.
– Хто так?! – запитав я, показуючи на кухню.
– Де? – здивувалася дружина.
– Де-де, на кухні?! – я спробував підвестися, але не зміг.
– Вітя, ти що? – перепитала у мене
– А Едуард хто?
– Едуард? Он він… – розгублено мовила жінка і показала на маленького сірого котика в кутку.
– Мені його Софія принесла. Я його погодувати хотіла, а потім тобі показати. Ми ж хотіли котика, забув чи що?
До мене тільки згодом дійшло, яких дурниць я міг наробити. Потім ми ще довго сміялися і я вибачався перед дружиною, що подумав про неї подібне. Але ріг у мене таки виріс. один, від удару дверима. Нічого, зате буде мені наука.
А про що подумали ви?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
